Так же раптово, як почав, Толя й обірвав свій спів, і як досвідчена людина, а не підліток, промовив:
— Усе, що сказав Герасим Степанович, — правильно. Але то правда однієї тільки миті, тієї, коли ми, справді, повинні косити, доїти, сіяти, копати, орати, їсти. Голодному — одна думка: наїстися! Але навіть голодний одвернеться від вишуканих страв, досхочу наївшись. А ми давно вже не голодні й не холодні. І тому жадібно прагнемо пізнати головну тайну, ради чого з’явилися в цей світ. Гарно сказав Іван Іванович, повторивши слова Лесі: дорівнятись до себе! А як це важко, бо ми й самі безмірні, як небо. Дорівнятись до себе — це вічно пізнавати таємниці світу, покращувати його, захищати від мертвечини, думати про зустріч з далекими розумними братами. Погляньте на стіну. Ось висить лист, якого нам написав Ціолковський ще в тридцять п’ятому році. Там є рядок його заповіту: «Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку нев’янучого космосу…» В одній фразі стільки глибини! Вчений бачив довкола тільки глум, сірість, міщанство, убогість. І зумів піднятися над усим цим, зумів дорівнятися до себе, мріючи про чудове прийдешнє людства. Діждався нашої великої революції, коли вже не одинаки, а тисячі людей підхопили його естафету. Ми знаємо його мрії. Ці мрії — не утопія. Ми віримо, що вони вже тепер починають здійснюватись, бо ми приймаємо їх, як свою проґраму життя. Чуєте, Герасиме Степановичу? Не як казка, а як проґрама життя. Ми підемо вчитися далі, оволодіємо новими знаннями, засадимо рідну землю чудовими садами, зробимо щасливими всі народи нашої країни, а потім вирушимо у зоряні краї, назустріч вічній тайні. Ви скептично усміхаєтесь. Але ми твердо віримо, що наша мрія — реальність якщо не сьогоднішнього, то завтрашнього дня. Ціолковський мріяв, що людина в недалекому майбутньому вийде у космос. А ми вже віримо, що першими досягнемо цього, бо мрія Ціолковського оволоділа міліонами наших дітей. Хто зупинить таку мрію? Учений бачив міжзоряні міста на інших планетах, бачив космічні станції, на яких житимуть і вивчатимуть таємниці всесвіту наші люди. І це буде, це прийде. Коли? Я вірю, що ми будемо свідками цього. А далі — польоти до інших планет і зірок, зустрічі з іншими мислячими істотами далеких світів.
Слухали Толю заворожено, навіть голова розкрив рота від подиву. Хлопець ще довго викладав свої міркування з приводу прийдешнього, малював конкретні обриси життя XXI віку, як вони йому ввижалися, і ніхто його не зупиняв, не обривав. І лише коли він замовк і сів, наш фізик Сергій Гнатович, докірливо похитуючи головою, промовив:
— Все добре, Толику! Як фантазія, це прекрасно. Але гадати, що це реальність недалекого майбуття — наївно. Ми ж з вами вивчаємо фізику, хімію, математику. Можемо провести розрахунки, визначити: чи є в нашому розпорядженні такі ресурси, такі сили, щоб вирватися в космос? Теоретично — так! А практично? Потрібні гігантські кораблі, стільки цистерн пального, що ніяка конструкція не витримає. Тут потрібна інша технологія, інше паливо… та й багато чого іншого. Таке буде, може, лише років через сто-двісті. Не раніше…
— Ото ж бо! — вдоволено кивнув голова. — Не залітаймо так далеко. А то спіткнемося.
— А ми віримо! — палко відгукнувся Толя, і його підтримали десятки голосів вихованців дитбудинку, молодших і старших. — Віримо!
— Мрійте! — махнув примирливо рукою Сергій Гнатович. — Хто ж забороняє мріяти? Але від землі не одривайтесь!
Попросив слова Микола Горенко. Він з такою любов’ю глянув на Толика, що здався мені його старшим братом: такий же високий, одухотворений, експансивний, з таким же поглядом, заглибленим у прийдешність.
— Якщо не відриватись від землі, — сказав він, — то не можна й полетіти. Знаю, що Сергій Гнатович сказав це фігурально, але слово треба вживати точно. Життя в своїй суті — вічний відрив від землі, прагнення розірвати свою скованість у зерні, в атомі, виявити сили, які приховані у власних надрах, сили творення. І не просто виплеснути їх, бо такий виплеск може бути й катастрофічним. А виявити ці сили гармонійно, тобто сотворити красу. Складаючи мелодію, сіючи хліб, будуючи кораблі та будинки, прокладаючи дороги в тайзі чи мріючи про польоти до зірок, як ось тепер, ми співаємо пісню життя, ми вливаємо її до великої симфонії творення нового світу, який мрійники назвали комуністичним світом. Це буде світ втіленої мрії мільйонів наших попередників. Ще недавно ми перебували в огні громадянської війни, знемагали від голоду й холоду, долали розруху, запалювали вогники освіти серед суцільної пітьми неуцтва. Та й нині оточені лютими ворогами, що готові розтерзати нас. Але ми — перемогли. Бо ступили на шлях нового творення в ім’я всіх людей світу. Нинішній вечір, особисто для мене, також, хай і маленьке, свідчення такої перемоги. Бо пробудити до гармонійного, прекрасного творення дитячі душі може лише суспільство, яке злило свою волю з волею самої творящої природи.