— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.
— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.
— Я прийду.
— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синьому платті.
Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше.
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі. Він знову сьогодні ввечері побачить її. Загляне в глибокі очі, торкнеться тремтливих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Невже це станеться?!
Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб він жив без неї. Вона існувала, йшла поруч, він знав про це, тільки не хотів турбувати її. А потім — вона прийшла. Як це було?
Кілька днів тому Микола отримав диплом про закінчення композиторського відділу консерваторії. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів. А потім дивна самотність. Віднині друзі розліталися по широких просторах, йшли своїми дорогами. У Миколи теж був свій шлях. Він збирався повернутися до рідного села над Дніпром, працювати там у клубі.
Не одразу зважився Микола на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства: перші зернята любові до пісні посіяв дід Василь, материн батько, його знали далеко від рідного села і навіть району — славетний співак, кобзар, жартівник. До революції він служив матросом на Балтиці, був учасником кругосвітнього плавання, штурмував Зимовий палац. Повернувшись до рідного села, застав пустку: хату спалили бандити, дружина збожеволіла під час пожежі, померла, не діждавшись свого моряка. А доньку переховали в лихоліття добрі люди.
Жартівливий характер діда Василя пригас, але пісенна душа давалася взнаки. Він часто виходив зоряними ночами на горб за хатою, сідав під віковим в’язом, виймав кобзу із сповитку, в який загортав її, мов улюблене немовля. Неподалік збиралися діти, дорослі, дівчата, парубки, мовчазно й схвильовано вслухалися в ніжні, тривожні переливи струн кобзи. Дід Василь завжди дивував своїх слухачів: майже кожного разу слова його пісень були різні, навіть знайомі мелодії часто мали інші слова. Це вражало Миколу. Перша пісня, що відбилася в дитячій свідомості Миколи, була щемливо-печальна, але разом з тим і на диво оптимістична. Навіки вкарбувалися в душу загадкові слова:
Пісня нагадувала Миколі казку про Івасика-Телесика, якого маленьке лебедятко зняло з явора, визволивши з полону злої зміюки, і повернуло до рідного дому. Ті казкові образи зливалися, глибоко відбивалися в душі малого Миколки, формуючи його вразливу музично-романтичну натуру. Дід змалку заохотив його до кобзи й скрипки, а в школі пісенне поривання хлопця ще більш спонукав учитель співів Яків Степанович, котрий керував хором сільської самодіяльності. Якось їхній четвертий «а» повезли до Києва, щоб показати картинні галереї, зводити в планетарій, у музеї. Увечері вони слухали у парку, під відкритим небом, симфонічний оркестр.
Той вечір врізався в пам’ять хлопця навічно. Все сплелося в єдиному гармонійному поєднанні — темно-сине небо над Дніпром, задумливі каштани й дуби, принишклі люди й могутній прибій райдужних звуків.
Микола сприймав симфонію, як молодий лебідь вперше сприймає воду, як сокіл — повітряний простір, як сліпонароджений після щасливої операції — перші промені безмежного розмаїтого світу.