Виконували героїчну симфонію Бетховена. Ураган мелодії довго переслідував хлопця, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. Дитяча мрія — присвятити життя музиці — набирала сили й певності. І вже в сьомому класі він безповоротно вирішив: стане композитором. Закінчивши середню школу, Микола подав документи в консерваторію.
Дехто з односельчан підсміювався над ним, подейкував:
— Закортіло Миколі бути лірником, як і дід Василь, що все життя своє проспівав. На легкий хліб потягло. В колгоспі, бач, йому важко. Паличкою махати, либонь, легше, ніж вилами гній накидати.
Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинне нерозуміння, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, голос стихії, яку віками тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи, прикладання сил. І хоч хлопця проводжали до Києва не лише глумливими, а більше добрими, щирими словам», він довго зберігав у душі гірку образу і навіть мстиве бажання довести недоброзичливцям, що вони обмежені, грубі люди. Жовчі додала ще й прикрість діда Василя, якого безжально звільнили з роботи в дитячому будинку, де він викладав для юних вихованців працю. Окрім основної роботи, дід заохочував учнів до народної пісні, вивчав з ними народні думи, леґенди, казки. Якийсь заздрісник написав до району анонімку, де доводив, що Василь Сміян, який «до революції служив у царському флоті, маючи звання мічмана, підозрілий тип, навчає дітей тому, що не передбачено проґрамою, розповідає їм усякі небилиці, міфи, казки, — і все це лоза всякими класовими критеріями…»
З району надіслали комісію, а та діяла вельми рішуче. Діда звільнили з роботи всупереч волі учительського колективу дитбудинку, наперекір бажанню директора Івана Громограя та всіх вихованців залишити старого кобзаря в спокої. Дід Сміян махнув на все рукою та й подався десь аж на Камчатку, де працював боцманом на риболовецькому судні, періодично посилаючи дочці та внукові гроші й бадьорі оптимістичні листи з наказами Миколі не зраджувати пісні й музики ніколи й нізащо.
З плином часу плетиво дитячої гіркоти й образи в душі Миколи розвіялося. Крапку на цьому поставило останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули, йому передали, що Яків Степанович дуже хворий, може, й помре скоро. Микола відвідав його.
Надовго запам’ятав той вечір, висохлі руки вчителя, його ледь чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.
— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів.
— Ви не вмрете, учителю…
— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим, а тим більше перед останнім прощанням.
Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнакові:
— Ти любиш музику, Миколо?
— Дуже, Якове Степановичу! Ви ж знаєте, що я…
— Знаю… Бачу… Від гарного кореня виріс твій пагін. Таке джерело, як дід Василь, може напоїти навіть не тебе одного. Вірю, станеш добрим пісенником, композитором. А скажи… де ти будеш жити, працювати?
— Не знаю, — розгубився Микола. — Може, в Києві. Пропонували.
— У Києві, — повторив учитель. — Що ж… Київ — древнє, славетне місто. Столиця. Принадно, зручно… Розумію. Проте… дивно мені, чому так багато людей тягнуться до міста? Чого там шукають? Я розумію тих, що збираються працювати на великих заводах токарями, конструкторами, креслярами, інженерами чи економістами, юристами, службовцями в установах. А ти… чого ти там шукаєш?
Микола мовчав, зненацька захоплений несподіваним докором. Вчитель узяв його теплу руку в свою кощаву холодну долоню і зашепотів:
— Я не хочу тебе ні в чому переконувати. Якщо в душі людини живе зерно добра й правди, то воно розквітне. Обов’язково… Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене.
Ти свою пісенну душу одержав тут, серед трударів села, від рідної землі. Народ вічно зберігає в лоні своєму пісню й казку, як запоруку невмирущості. З того чарівного джерела брали й беруть наснагу й початок усі наші великі піснярі й поети. Так було завжди. Повертайся сюди, інакше — змілієш, висохнеш… Змарнуєш свій талант.
…Старенького вчителя поховали над Дніпром, на прадавньому цвинтарі. На свіжу могилу спадало жовте листя, в небі пливли павутинки бабиного літа. Микола дивився в далину і потай дивувався, що йому бракувало сліз. У душі дзвеніла якась струна, жебоніла, ніби тихий потічок, улюблена пісня старенького вчителя: