Хто ти?

Олесь Бердник Хто ти?

…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі

Не згине правда, думка і добро,

Лиш краще, ширше розів’ється далі;

Не бійтеся — не людськості ядро

Та буря зломить, а суху лушпину, —

Ядро ж живеє розростесь без впину…

Іван Франко

Запитають — як перейти життя?

Скажіть — як по струні безодню —

Красиво, бережно, блискавично.

Притчі Індії

ХТО ТИ? Симфонія

ЧАСТИНА ПЕРША

Увертюра

…Буває так. Живе людина в неспокої, в муках — шукає якоїсь розгадки. Є очі — а нічого не бачить, є вуха — а німо навколо, існує світ — мінливий, безконечний, а темрява густою пеленою вкриває його. Людина в такі часи схожа на келих, сповнений по вінця рідиною: не вистачає краплі, щоб хлюпнуло назовні…

А коли трапляється така крапля — все змінюється у світі. Хаос думок і знань, що недавно ворушилися безладно у млі, тепер освітлюється потужним променем прозріння. Все стає на своє місце, з душі спадає тягар сліпоти, на небосхилі життя спалахують живі, тремтливі обрії, вагітні новим буттям і значимістю. Так сталося зі мною.

Жахливий розпач колись полонив мою душу. Я не хочу торкатись причин. Кожен знає, що життя — не лубочна картина, не свято, не відпочинок, а труд і боротьба, зльоти й падіння, зневір’я і тріумф. Все йде поруч — темрява і світло, зло і добро, великий смисл і безглуздя, породжуючи в мінливих поєднаннях многоголосу симфонію буття.

Велике щастя, коли сердечний слух людини виділяє з безконечно складних життєвих сплетінь світлі, людяні тони, щоб виткати з них прекрасну тканину своїх дій. І горе їй, коли вона хаотично змішає різні начала; той шлях неминуче приведе до егоїзму, самотності, до людиноненависництва.

Я був потрапив на цей, другий шлях…

Після довгої сумної розлуки я повернувся до рідного краю. Ще раз повторюю, що не буду торкатись причини, бо не це головне. З тривогою — тим останнім живчиком віри — я наближався до хати, де колись народився, виріс, звідки пішов у життя.

Починалася завірюха. Село спало в сніговій постелі, де-не-де ліниво моргаючи очима-вогниками крізь білу запону.

Ніхто не привітав мене. Ніхто не зустрів.

Я наблизився до подвір’я. З болем відзначив те, що стверджувало мої побоювання: зігнилий паркан, похилену клуню, голоребрий дах, що сумно проглядав крізь снігову ковдру.

Вже передчуваючи похололим серцем правду, я постукав у шибку. Там, у хаті, щось зашелестіло, майнула біла тінь, прихилилася до вікна. До душі підкотився болючий клубок надії.

— Мамо…

Біла тінь завмерла. Мовчала.

— Мамо… Це я…

Почулося важке зітхання. А за тим — брязкіт защіпки. У мене серце впало. Не вона! Не вона…

Відчинилися, мов паща могили, двері. Я ввійшов до сіней, до хати, ступаючи ногами, мов дерев’яними. Чиїсь чужі висохлі руки чиркали сірник» запалювали каганець. Чиїсь чужі скорботні очі дивилися на мене. А, це сусідська баба… Чому вона тут?

Баба шамкала якісь слова, і я з жахом вловлював їх страшний вміст.

Бабу тут поселили після того, як мати померла. Померла! Одне слово — а скільки за ним криється?! Боже, а я нічого не знав, не відчував! Мати вмирала, кличучи сина, а він не чув! Вона простягала кістляві руки в темряву — лише привиди юрмилися біля її узголів’я! Вона дивилася з надією в сліпу стелю, та рідне обличчя не з’являлося в останні хвилини, щоб втішити, закрити очі. — А дружина… де вона? — ледве промовив я. Баба не відповіла. Гірко глянула на мене, схлипнула, витершись фартухом. Я зрозумів її нехитрий жест. Хіба не ясно і так? Ось на стіні фотографія. В сосновій пофарбованій рамці. Колись тут було двоє. Радісні, всміхнені, сповнені надій. Він в чорному піджаку, вона — в білій фаті, з квітами. Він простягав їй долоні, щиро пропонуючи покласти туди не тільки руку, а все — надії, серце, майбуття. А тепер… на карточці — він один. Друга половина зяє чорною діркою. Рваний край показує, з яким поспіхом різали ножицями нещасний відбиток. І тепер стоїть дурненький усміхнений юнак самотньо, щиро простягаючи долоні в пустоту.

Нема! Нема нічого! Тільки пустка з холодними стінами, що байдуже дивились на страшну кончину матері, тільки затканий павуком прямокутник, де колись усміхалися двоє…

Геть звідси…

— Куди ти? — простогнала баба жалісно.

Хрьопнули двері. Завірюха різонула в обличчя. Я рушив прямо в поле, не розбираючи дороги, шурхаючи в заметах. Хіба не все одно. Розвіяти в заметілі останні проблиски бажань, які ще кореняться в серці, заморозити душу і погасити себе, як розпачливий вогник…