— Сьогодні вона жде гостя. Жениха. Розумієте? Скажіть, що передати…
Микола розгублено заморгав очима. Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде композитора. Ви ж розумієте…
Микола зрадів:
— Так це ж я композитор. Вона мене запрошувала. І говорила, що ви також…
Мати аж одхитнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді, композитор?
— Точно! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридору:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона! Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь в кімнату…
— А ми вже познайомилися, — стримано сказала мати. — Прошу…
Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він переступив поріг, оглянувся несміливо. Досить велике приміщення було загромаджене безліччю всякої всячини. І комоди старовинного виробу з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, кружевами та статуетками. Все це розташувалося так хаотично, без смаку, що вільного місця не залишилося.
Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним, одутлим обличчям та огрядна жінка. Вона здивовано-презирливо втупилася в хлопця, примружила очі, запитливо мугикнула.
Оленка щасливо всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.
— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій батько, Мусій Трохимович. А це наша знайома, Олена Антонівна…
Батько подав Миколі холодну вогку руку, а Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби обсмоктуючи щось.
«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене? Що має спільного з нею Оленка?»
Оленка теж відчула якусь настороженість в настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Тоді батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв пляшку з горілкою.
— Ну що ж, зятьок. Вип’ємо за знайомство!..
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?..
— А що таке? — здивувався грубувато Мусій Трохимович. — Хіба я що сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде другий… Не важно! Аби випить було. Правда, синок?
Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка почервоніла ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, цинічно усміхаючись, старанно закручував штопор в корок.
До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони накрили на стіл. Почалася вечеря. Налили в чарки. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася в тарілку мати.
— Ну що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну, пити — не перепити!..
Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола випив до дна. По грудях пройшла тепла хвиля, він почув себе трохи вільніше.
Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.
— Так ви, справді… композитор?
— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось подивіться… диплом. Недавно одержав.
Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.
— А квартира у вас в?
— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку…
Мати і Олена Антонівна переглянулись.
— А де ж ви будете жити? Працювати?
— Поїду в село. До матері. Там у неї є хата. Тут недалеко, над Дніпром…
— І ви думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.
— А чого ж? Там чудово. Ліс, річка, природа… Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається…
— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла і більше не обзивалася.
Виручав батько. Він без кінця наливав питво в келихи, пив за своє здоров’я. Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав базікати якісь дурниці і нечисті слова: