Выбрать главу

3

Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…

Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…

Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.

— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…

— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.

— А от і ні. Просто так знала…

— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?

— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…

— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.

— Правда. І скоро.

Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:

— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…

— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…

Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:

— Запис… на камені розшифрували?

Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.

— Умгу…

— Ну що?

— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!

Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.

— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?

— Ходімо, — тихо сказала Таня.

Мати схилилася до неї, нишком озвалася:

— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…

— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.

Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.

Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..

Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував: