Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо ронив вибачливі слова:
— Не сердься, тату… Я знаю, що ти останні копійки тратиш, щоб вивчити мене… щоб я легше жив… та, мабуть, не буде цього. Чим більше знаєш — тим більша прірва відкривається перед розумом…
— Я знаю, — згоджувався батько. — Хоч і не розумію… Тільки душа мені підказує… То хай тебе бог береже… Я не серджуся… Іди до світла. Шукай. Може, онуки мої побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях…
І Василь шукав. Не тільки в книжках. В житті, в душах людей, в їх словах, обличчях, діях, стремліннях. В чесності і підлості. В горі і радості. В любові і зраді. В надії, що хоч слабеньким вогником, а горіла в серці майже кожної людини…
Він учився в гімназії, тягнувся з усієї сили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Зеленьок, допомагав обробляти землю, ловити рибу. Вечорами заходив до поповича, сперечався з ним, з його батьком — отцем Гавриїлом.
Сільський піп старанно навертав Василя до стежки релігійної, відкривав перед ним перспективи служіння на благо церкви.
— Ти корінь народу… Одержиш освіту, не маєш права не віддати її тим, хто годує тебе…
— Я й хочу зробити це! — заперечував хлопець. — Тільки чому обов’язково ставати священиком?..
— А що є значніше, ніж вирощення духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?
Одного разу Василь, не стримавшись, сказав:
— Я не хочу діяти іменем Христа супроти Христа! Хіба може церква виступати від його імені такою, як вона є тепер?
Отець Гавриїл розгубився. Як і всі священики, що не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, — останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який недавно покірно схилявся в поклоні перед грізним і милостивим богом, сумнівається в самій основі релігії. Ще не сприймаючи слова Василя серйозно, він силувано всміхнувся, якимсь неприродним голосом запитав:
— Ти, мабуть, начитався Толстого — цього єретика?
— Навіть у вічі не бачив, — відповів Василь.
— Звідки ж у тебе взялися такі думки? Куди йдеш ти, хлопче?
— Далі острога не піде, — сміявся попович — випещений, самовдоволений.
— Може, — спокійно казав Василь. — Та робити не те, що велить душа — не хочу…
— Цить, — оскаженіло крикнув священик, весь чорний від ненависті. — Геть, хамське бидло, з моєї хати! Геть, щоб я твоєї ноги більше не бачив!
Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в якусь мить він зазирнув в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:
— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»
Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.
Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з коханим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати через нього гнів на всю родину. І пішов Василь, попрощавшись з напівмертвою матір’ю, в світи. Де тільки не носила його доля. По полях і по дорогах, по ріках і степах. Розум сповнювався знанням життя, душа гартувалася простою народною правдою. Світ був вагітний перемінами. Відчував це і Василь. Читав брошури підпільної партії марксистів, живив зерно великих ідей власними мріями, передавав у розмовах з людьми світлі думи про майбутнє, вбирав у власну душу сподівання інших людей…
Минули роки. Гримнула революція в клекоті підлої і безглуздої війни.
Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було. І недавно. Ось… заплющ очі… прислухайся… і знову луна революції відгукнеться в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті верстви пам’яті. Який непереможний, неймовірний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом в нові світи розкутого, звільненого розуму. «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!» «Жити будемо зовсім не так, як раніше!» «Дружною сім’єю — вперед!» О, чудові заповіти юних, неосквернених сердець! Ви були живою душею нашого святого стремління до правди, до нового життя…
Постарілий, припорошений сивиною Василь теж ішов у тому строю. Всю пристрасть серця вкладав у гарячу боротьбу за правду трудівничу, за душу людини, за велику щирість кожного перед кожним. Не схилявся, як і завжди, перед сильнішими, відстоював те, що було вистражданим, вимученим, перевіреним довгими роками дум і вагань. Одразу не міг, не хотів, не смів збагнути, що залишається ще і бруд, і підлість, і підступ, і заздрість, і ненависть ворогів. Завжди був різким і правдивим. Не дивився на чини, не жалів ні себе, ні інших. І ненависники постарались… З’явилися доноси, наклепи. Арешт. Розмова з слідчими. Слухав і не хотів розуміти слова слідчого — втомленого і похмурого чоловіка: