— Чари які, Миколо…
— Чари, Оленко… У мене таке враження, наче ми з вами пливемо в далеку і невідому дорогу…
— І в мене… схоже…
Навколо снував гомінливий потік людей. Оленка з Миколою одійшли від бар’єра, повільно попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаючись за руки, мов діти, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду.
Над містом впала синя темрява. З-поміж дерев лунали звуки симфонії — там виступав республіканський оркестр. Сотні людей снували по алеях парку. Микола зупинився, запитливо заглянув у очі супутниці.
— Сюди не підемо… Дуже людно…
— А куди?
— Краще на кручі Дніпра…
— Як хочете, Миколо…
— Тоді ходімо зараз. Тільки ні, не можна… Я ж забув, що потрібно склянку або келих.
— А чого ж ви мені не сказали? — здивувалася Оленка. — Я б взяла з дому…
— Я не подумав, — занепокоєно відповів Микола. — Але нічого. Ми десь в ларку купимо.
Вони рушили далі. Микола зупинився біля одного магазину, зайшов до середини. Ніяковіючи, покликав одну з продавщиць.
— Скажіть, будь ласка, у вас є склянка?
— Яка склянка? — здивувалася вона. — В нас продуктовий магазин, а не посудний…
— Та ні, може, у вас є.
— Є. Але ми не продаємо.
— Мені дуже потрібно. Я прошу вас, продайте… Або дайте тимчасово…
— Не можу, — сердито сказала продавщиця. — Це вже хильнуть закортіло. Такий молоденький і п’яниця!..
Покупці засміялися. Микола, почервонівши, прожогом кинувся на вулицю.
— Нема? — поцікавилася Оленка. — Нема, — похмуро сказав Микола. Він підійшов ще до кількох ларків. Але в жодному з них склянок не продавали. Так вони добралися до Печерського спуску. Далі магазинів не передбачалося.
Микола розпачливо глянув на дівчину. Вона теж засумувала. Здавалося, що за дурниці —нема склянки! Та в цьому випадку діяло щось значніше, ніж проста невдача. В нічному освітленні, під шумливими вітами каштанів, в промінні зірок все здавалося непростим. І невдача з склянкою, що мала послужити для клятви кроні, теж ставала символічною.
— А може, завтра? — несміливо запитала Оленка.
— Не можна… Тільки сьогодні. Клятви не можна відкладати…
— Що ж тоді робити? Може, прямо з пляшки?
— Не годиться… Як же з пляшки пити разом?..
— А треба разом?
— Обов’язково… Знаєте що? Я придумав. Бачите — стоїть пивний ларьок?
— Так він же зачинений.
— Нічого. Біля нього ящик для сміття. Я сам часто бачив, як викидають побиті склянки в ящик. Може, там щось знайдеться…
— Добре, Миколо, — зраділа дівчина. — Ходімо туди…
Прогноз Миколи виявився правильним. В сміттєвому ящику вони знайшли вищерблену склянку. Микола обережно загорнув її в газету, як найбільшу дорогоцінність, щасливо посміхнувся.
— А тепер гайда до Дніпра. Там помиємо її.
На Печерському спуску світла майже не було. Оленка і Микола йшли в суцільній тьмі поміж привидами дерев. Де-не-де на стовпах траплялися лампочки, і тоді вони вступали в маленьке примхливе коло проміння. Вітер хитав ті лампочки, і дерева здавалися живими. Могутні віти розгойдувалися в повітрі, ніби жестикулювали в відчайдушній пристрасній суперечці. Інколи деякі з них схилялися донизу, енергійно торкалися облич Оленки й Миколи, мов запитуючи їх або чекаючи підтримки в тій весняній дискусії.
Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.
Дніпровська хвиля зустріла їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.
— Чиста…
Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.
— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов зараз…
Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…