Чуда не було. Заграви згасали, затихала канонада. Над світом всевладно панувала ніч.
Микола похитнувся. Впав. Скарлюченими пальцями схопив шматок зашкарублої землі, притиснув до вуст.
— Земле, — пристрасно і гаряче, ніби в маренні, зашепотів він. — Не мовчи, мати моя, скажи хоч слово… Чи ще зійде сонце над рідним краєм… чи ніч навіки пануватиме… над дітьми нашими… над вітчизною?.. Скажи, земле… і я вмру спокійно…
Він замовк. Прислухався. Ніби щось чути. Якісь тихі слова. Чи то шамотіння бур’янів? Степовий легіт?..
Земля мовчить. Здіймаються її спалені груди, важко дихають, але ні слова не в силі вимовити вона…
Микола повернувся обличчям вгору, знайшов поглядом яскраву зірку.
— Зіронько… ніжна моя… Хоч ти не мовчи, утіш мене. Згадай, як ти радісно світила нам… з Оленкою… Скажи, скажи… невже не вернеться світанок?.. Я божеволію, втрачаю розум… Зіронько… невже задарма умирали ми тут… на кручі дніпровській?..
Зірка жалісно замиготіла, закуталась ніжним серпанком хмарки і зникла…
— Дніпре! — з останніх сил прошепотів Микола. — Дніпре… батьку мій… Чому ти мовчиш, вічно живий… невтомний?..
Тиша. Німо над світом. Микола гірко засміявся, опустив лице на землю. Дніпро теж заснув між темних берегів… І він схилив знамена слави своєї перед поганцями…
Безумна лють заклекотіла в душі Миколи. Він скрипнув зубами, з ненавистю поглянув на схід.
Покинули напризволяще! Одного… Серед ворогів… Серед трупів…
З вуст зірвалися жовчні слова осуду. Зірвалися і пропали в проваллі темряви. А Микола зненацька судорожно завмер, прислухався. Хто сказав такі слова? Невже він? Про кого? Про друзів своїх, про тих, заради яких вмерли товариші?..
О ганьба! Нема прощення йому за великий гріх! Хвиля відчаю залила його душу, нестерпною мукою пройняла серце. Микола заридав тяжко, обняв кривавими долонями землю, шалено цілував її потрісканими вустами.
— Земле, прости… Прости мене, нерозумного…
Бився підстреленим птахом на кручі, один в цілому всесвіті, карався власною карою і не знаходив у пітьмі серця, серед суцільної ночі, ні крихти утіхи…
СМЕРТЬ
На світанку його знайшли на кручі два німецькі солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Мов крізь туман, він бачив усміхнене молоде обличчя, а на грудях — орел з фашистською свастикою. Не дивувався, не боявся нічого. Тільки не міг збагнути — чому вони сміються? Чому так дружно ґерґочуть? Невже це люди? Не може бути…
Його привели до клубу. До того самого клубу, де минулої ночі він грав імпровізацію. По вулиці котилися чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, впевнено йшли колони солдат в сіро-зеленій формі. Чаділи недогарки будинків.
Миколу завели в зал. Поставили перед столом. Солдати щось сказали молодому випещеному офіцеру з красивим, владним обличчям. Той здивовано підвів брови вгору, з повагою вказав Миколі рукою на стілець. Промовив добірною українською мовою з ледь помітним акцентом:
— Сідайте, прошу… Ви один з тих?..
Микола очманіло дивився на нього, нічого не розуміючи. Чого від нього бажають? Що, можна сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось сказав солдату.
Перед Миколою поставили склянку а коричневим напоєм.
— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам силу.
Микола взяв склянку, ковтнув палаючої рідини. В голові прояснилося. Він понуро поглянув на офіцера. Той здивовано дивився на документи Миколи.
— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм. Дуже, дуже дивно. Ви справді композитор?
— Так, — сухо сказав Микола. — Якщо це має яке-небудь значення.
Він не міг зорієнтуватись, не міг зрозуміти, Що потрібно цьому ворогу, чому він поводиться з раненим бійцем так «гуманно»?
Офіцер дружньо всміхнувся, поплескав полоненого по плечі.
— Тоді ми колеги. Я музикознавець. Учився в Берліні. Дуже, дуже приємно… Але, д’явол вас візьми, ви здорово захищалися! Справжні герої! Я схиляюся перед таким героїзмом!..
Хвиля оп’яніння прокотилася по тілу Миколи, чомусь стало легко і приємно. Офіцер здавався смішним, кумедним з своїми ідіотськими речами. Все стало на свої місця. Якимсь внутрішнім почуттям Микола миттю збагнув своє місце в цій комедії, пусте нутро ворога, його жорстоку суть. Він тихо запитав:
— А перед тим, що вони захищали, ви теж схиляєтесь, гер офіцер?
— Що ви хочете сказати?
— Ви розумієте…
— Ага. Так. Що ж, у вас гострий язик. Я співчуваю вам. Ви в такому стані. Але ми гуманні. Переможці завжди повинні бути гуманні. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово — ненька! Тільки перед тим — одне прохання… Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь… Наприклад, Моцарта, «Концертну симфонію». Знаєте? Дуже добре. Війна, розумієте, гуркіт суцільний, а душа хоче гармонії. Я дуже люблю «Концертну симфонію», вона вся перегукується з українськими мелодіями. Ви вловлюєте це? Так що — зіграєте?
Микола не змушував себе просити. Хай мелодії линуть у просторі, сповнюють його гармонійним звучанням…
Може, менше стане в душах звірячого, може, я світі а кожним світлим акордом збільшуватиметься сила правди…
Він важко вийшов на сцену, сів на стільці. Забувши про все, став грати. Спраглою душею пив чарівні звуки, купався в них, ніби в прозорому джерелі. Біля дверей стовпилися німецькі солдати, вони задоволено кивали головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, і тінь задуми витала на його обличчі, Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той розчулено витирав платочком очі, два рази хлопнув у долоні.
— Браво. Здорово. Ви — справжній музикант. З глибокою душею. Я ще раз щиро висловлюю свою повагу. За мужність і за талант. Ви знаєте — у мене пропозиція. Чи не хочете залишитись при моїй частині? Будете грати мені вечорами. Будемо говорити про музику…
Микола гірко всміхнувся. Яка чарівна пропозиція. Задовольняти після ситої вечері «естетичну» душу ката-музикознавця. Чудово. Великий успіх…
Він зійшов, похитуючись, зі сцени, ясним поглядом подивився на ворога.
— А далі що, пане офіцере?
— Що значить далі? Ах так. Якою буде ваша доля? Знаєте — кінчиться війна, я не забуду вас. Може, навіть постараюсь влаштувати куди-небудь…
Образа, ніби удар ножа, пройняла душу Миколи. Він потемнів од гніву, не стримуючись, запитав:
— Невже ви думаєте, пане… музикознавець, що ви залишитесь тут?
Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до Миколи.
— А ви… думаєте інакше? — озвався він.
— Інакше, — не володіючи собою, сказав Микола, і погляд його палав ненавистю. — Ніколи наша музика, наша пісня не буде вашою. І душа народу теж. Ви можете вбивати, палити… зайняти пів-країни. Але серця зайняти не можна… Душа для вас недоторканна!..
Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводив пронизливого погляду в очей Миколи. Зрештою, процідив крізь зуби:
— Може, й так. Ви всі фанатики… Тим гірше для вас. Нам не можна разом жити на землі. Або ви, або ми!.. Чи не так?
— Так, пане офіцер! — з жовчною іронією сказав Микола.
— Ви самі вибрали свою долю, — спокійно сказав офіцер. — Вас розстріляють…
— Дякую…
— Вас розстріляють, як воїна. І поховають. На дніпровській горі. Як Шевченка. Буде видно і Дніпро і кручі. Хе-хе! А на тому світі хай бог розсудить, хто з нас правий!..
— Суд буде на цьому світі, пане офіцер! — твердо мовив Микола.
І ось він знову на кручі дніпровській. Болі тіла і душі завмерли, відійшли в глиб єства. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнявся багрянець лівобережних лісів. Там десь Зеленьки, рідне село… Чи й там фашисти? Чи вціліли дорогі, кохані люди в страшному вихорі війни?.. Оленко, мамо, діду… Чи знаєте ви, чи відчуваєте, що син ваш, муж ваш стоїть перед лицем смерті?.. Який уже раз?..
— Шнель, шнель, — чується нетерпляче.
Микола оглянувся. Там дві жінки з села копають могилу для нього. Вони судорожно ридають, витирають сльози рукавами фуфайок, а солдати з нудьгою дивляться на їх повільну роботу, незадоволено підганяють суворими окриками.