Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою випинались пошматовані бильця ліжок, мов костомахи якоїсь істоти. Десь тут, під прахом, поховані і її дитячі стільці, шафи, ліжка, книги… все дитинство… І, може, вони… ті, хто народили її, дали життя… мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?
Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися. Згадала чомусь Олену Антонівну. Ба, а чому б і не зайти до неї. Вона, певне, знає і про батьків. Вона дасть на ніч-другу притулок.
Тихими вулицями добралася до будинку Олени Антонівни. Тут крило війни не торкнулося — будинки стояли чепурні, цілі, незаймані. Тільки людей було мало.
Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідав. Тоді вона ударила два рази кулаком. Може, нема струму…
Двері відчинила Олена Антонівна. Вона страшенно здивувалась. Потім кинулася обнімати, затягла в коридор. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.
— Звідки ти? Як ти? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно, заходь, моя голубонько…
Вона завела Оленку до кімнати, посадовила на розкішний диван. Оленка мацнула поглядом по стінах. Побачила портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.
— Треба, нічого не поробиш. Кон’юнктура. Допомагає жити…
Губи в неї ворушилися, мов черв’яки, як і колись… як і тоді, коли вона «опрацьовувала» Оленку на свій лад. Очі блудливо усміхалися. Вона була противною, нудною. Оленці кортіло встати й піти. Але розум командував: терпи.
— Попала в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила зиму в добрих людей. Боялася повертатись назад. А потім не витерпіла… поїхала. Може, десь влаштуюсь на роботу… учителем…
— Хм… учителем, — іронічно хмикнула Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні учителі. Да… а ти була… біля дому свого?..
— Була, — похилила голову Оленка. — Бачила… Тільки не знаю… як же вони…
Олена Антонівна опустила очі донизу, зітхнула. Поворушила губами, витерла долонею куточки очей.
— Нема її. Пряме попадання. Він залишився. Почав пити запоєм. Ну, ти знаєш його. А тут німці. Причепився до якогось німця, чи що. Лаявся сп’яна. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди. Поховали його…
Оленка слухала тупо, майже не реагувала. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно переповнена?
Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, плеснула Оленку по плечу.
— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе годувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч, бачу, що голодна. Зараз з харчами туго…
Вона майнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій портрет. Довоєнний. Чого він тут? А навколо ще десяток гарних дівчат. Русих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і стрижених. Що це за зборище? Навіщо?
Олена Антонівна повернулася назад, несла в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. В Оленки рот сповнився слиною. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна дивилася на неї, схвально хитала головою.
— Заправляйся. Набирай сили. Що — дивилася на моїх красунь? Ти все-таки найкраща. Цариця. Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голубонько моя. Яка я рада! А де ж… твій..
Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Як вона питає про нього? Як вона питає?
Олена Антонівна покашляла. Підвела погляд вгору.
— Так, так. Загинув, значить… Це не дивно. Мільйони загинули. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко. Все мине, забудеться…
Що вона каже, що вона базікає, випещена, облудна жінка?
— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла. Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятєлі. Ого-го…
— Як вчащають, — не збагнула одразу Оленка. — Чого?
— Як то чого? А хіба не бачила виставку?
— Яку виставку? — дивувалась Оленка.
— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер!
Кров хлюпнула Оленці до обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Вона торгує тілом і душею жінок. Вона розкошує на їхньому соромі. Негайно звідси! Геть з темного кубла!..
А з глибини пам’яті виникло суворе обличчя командира школи. Його пронизливі сірі очі заглядають в душу. Чути його владні слова:
— Відкинути емоції в стані ворога. Взяти себе в руки.
Розвідник замикає себе, як людину, в серці. До кінця війни. Він стає таким, як потрібно. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…
Таким, як потрібно. Вона розуміє. Вона не повинна діяти зопалу. А так, як велять обставини. І використовувати їх.
А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:
— Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-м-м!
Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…
Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатурально голосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.
Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.
Оленка дивувалася, для чого він це робить.
Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:
— Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя… А оце — польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…
Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:
— А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?
Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.
— Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті — совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…
— Хайль фюрер, — бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.
Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:
— Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?
— Легенду? — здивувався Альберт.
Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?
— Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно — квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… — Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: — Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? — раптом звернувся обер до Оленки.