Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.
А ще краще — відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.
Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, — хто може знищити його? Ніхто.
Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь — хто ти?
Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?
Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?
Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?
Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?
Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, — хто ж я?
Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…
Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!
Гряде!
Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!
Тільки скажи собі — хто ти?
Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!
І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, — відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!
Хто ж ти, Людино? Хто Ти?
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
СЛОВО ПЕРШЕ
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
1
Їй снився сон…
Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:
— Летить! Летить!
Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.
Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.
І раптом в тій тиші почулося рішуче:
— Розійдіться. Я вийду до нього!
Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!
— Павле-е-е!!!
Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…
У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.
Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…
Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…
Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:
— Скінчилося. Ходімо…
Вона підвела голову. Встала.
Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.
Вона запитливо дивилась на нього. Чому він веселий? Адже Павло там… у пазурах страховиська… А очі діда сяють радістю… дрібні зморшки розбігаються променями по скронях, ласкою звучить глухий голос:
— Ходімо, доню…
Вони вийшли з хатини.
Люди стоять півколом. Перед ними лежала купа чорного пір’я, блищала кров. А поряд… тіло Павла…
Вона хотіла метнутись до нього, ридання рвались з грудей, але міцна рука діда затримала її.
Люди загорнули Павла в біле полотнище. Понесли. Зникли за хатою.
І в ту ж мить звідти вийшов Павло… живий… неушкоджений! Ясний і веселий, як завжди!
— Я знав, що він такий! — з гордістю сказав дід.
— Павле, — простогнала вона. Простягнула руки назустріч. Він підходив до неї — легкий, ефірний, прекрасний.
— Як же ти?
— Що, кохана?..
— …залишився живий? У пазурах дракона…
— Радістю, Таню! Тільки радістю! Радістю перейдемо безодні…
Гримнув грім. Сяйво різонуло очі.
Радістю здолаємо безодні! — покотилася в просторі луна.
Таня Владна прокинулась.
Сонячний промінь упав їй на чоло. Привітно хитнулася за вікном соснова гілка, вітаючи її з новим ранком.
Дівчина механічно, як завжди, простягнула руку до столика, взяла олівець, записала в блокноті: «Радістю перейдемо безодні…»
Потім відкинула олівець, затулила долонями личко. Сльози мимоволі підступили до очей…
Для чого так? Як завжди… Для чого?
Він щоранку з’являвся до неї у сні чи видінні, завжди будив якимись прекрасними словами. І їй легко було працювати. Поряд відчувався подих друга, його підтримка, погляд, ласка, слова…
А тепер його нема.
Нема!
Яке важке, страшне слово. Нема. Воно в протиріччі з усім буттям, з світом. Чому нема? Хто так прирік?
Радістю здолаємо безодні!
Він знову з’явився перед нею, знову сказав чудові слова.
Але ж його нема!
Сон, країна Небуття, міраж, галюцинація насміхаються над нею…
Таня заплющила очі.
А може, не було, нічого не було. І він живий. Теплий. Неушкоджений…
Газети… радіо… Погляди співчуття… Сухі очі його матері привиділися їй. То був сон.А оце дійсність — йогобадьорий голос, його радісний погляд.
Таня шарпнула ящик стола. Схопила рукою купу газет. Метнула поглядом по горішній сторінці. Серце впало.
Ні, не мара. Трагічна дійсність.
Усміхнене обличчя Павла в шоломі. Поряд — повідомлення Академії наук. Про трагедію в космосі…
А Тані чується хрипкий, глухуватий голос Павла. Він лине в просторі, прориваючись крізь шум розрядів, долинає до рідних сердець…
— …Корабель втратив керування… я не можу визначити причини… Катастрофа неминуча… Прощайте, люди Землі… Я не жалію, що пішов на цей шлях… Хай ця невдача стане східцями… для інших дослідників… Марс наближається… Я бачу канали. Дивні оази… Таємничий світ… зовсім інший світ… Він не такий, як ми уявляли… Тут було життя… Ні, тут є життя… Напевне, є…
І зовсім тихо:
— Мамо… Прощай, мамо…
І удар. Громовий удар.
Тиша. Більше ні слова.
В траурі була вся Земля.
Таня замкнулася в своїй кімнатці. Не виходила на люди більше тижня. Вчителі—її колеги — розуміли дівчину, не турбували.
Нарешті вона вийшла на роботу, з’явилася в школі. Учні четвертого класу, який Таня вела, помітили сиве пасмо в косах, дивний блиск її непорушних очей. Але мовчали…
І сни зникли. Ніхто не приходив до неї. Не будив бадьорим закликом. Темрява, байдужість ткали свої смертельні тенета на враженій психіці дівчини…
І ось сьогодні… Радістю здолаємо безодні!
Для чого такий недобрий жарт? Жарт примарного світу!
Вона зітхнула. Зиркнула на годинник. Пора до школи. Життя вимагає свого.
Вмилася надворі, під сосною. Потерлася щокою об її шорстку кору. Торкнулася пальцем до шматочка кори, яким було затулене дупло. В тому дуплі два камінці — синій і червоний. Він і вона. Так вирішив Павло… ще тоді, як вони мандрували в Карпатах… Таня підняла ці камінці на гірській стежині… а він забрав собі. А потім, прощаючись, ранньої весни… заховав камінці в дупло, затулив його заслонкою з кори, щоб ніхто не помітив…