— Ну, як там?..
— Обробка завершується. Тільки що передали. Ждуть вас.
— А механіки?
— Механіки повертаються. Головний диспетчер дзвонив…
Президент радісно поглянув на Петрова.
— Ви чули? Нарешті…
Головний конструктор підійшов до вікна, поглянув на бовваніючий вдалині корабель «Марс-16».
— Цікаво, чи правий я, — задумливо сказав він.
— Про що ви? — здивувався президент.
— Так… Деякі думки з’явилися. Ще тоді, як приземлився корабель. Ви помітили колір корабля?
— При старті… чи тепер?
— І тоді, і тепер…
— Гм… — Президент задумався. — Сам «Марс-16» був дуже високо. А стартові ракети… по-моєму, сріблистого кольору…
— Стартові — сріблистого. А «Марс-16» — блакитний…
— Ну й що? Яке це має значення?..
— Величезне. «Марс-16», який повернувся тепер, має фіолетовий відтінок. Чому?
Президент вражено поглянув на Петрова.
— Справді, дивно… Якщо ви не помиляєтесь. А втім — здається, ні… Я теж помітив — корабель фіолетовий… Гм… А чи не може бути… невідомі реакції в міжпланетному просторі… хімічна взаємодія…
— Ні, — заперечив Петров. — Досі такого не було…
— Тоді що ж?
— Я жду механіків. Я просив їх зробити деякі аналізи… І оглянути всі вузли корабля. А потім сам піду… Та ось і вони…
Двері відчинилися. До кабінету зайшло троє хлопців у комбінезонах. Петров кинувся їм назустріч.
— Ну як?
— Кошмар, — похмуро заявив один.
— Що за кошмар? — різко запитав Петров — Висловлюйтесь зрозуміло…
Другий хлопець підійшов до столу, поклав купу фотографій.
— Дивіться… Ось фотографії «Марса-16» перед стартом… а ось тепер… і вузли корабля теж…
— Це не той корабель, — знову озвався похмурий механік.
— Що значить не той? — запитав президент.
— І той… і не той…
— Не морочте голови… Кажіть ясніше!
— Ось дивіться. Форма нібито така… але зміни в аеродинаміці є… Правду сказати, на краще…
— Далі, далі, — схвильовано сказав Петров. — Бачте, я казав… Все підтвердилось…
— Це тільки квіточки, — заявив механік. — Половина вузлів керування замінена. Принцип їх дії такий же, а будова інша. В деяких навіть незрозуміла…
— Справді, дивно, — прошепотів президент. — Хто це міг зробити?
— Та вже ж не Павло, — сказав механік. — У нього нема заводу на кораблі… Та ми не сказали вам найголовнішого…
— Що там ще?
— Взагалі, весь корабель не той!..
— Ближче до діла, ясніше!
— Ми аналізували метал… обшивку, прилади, коротше кажучи, всі вузли. «Марс-16» не той, який ми послали в Космос… Він зроблений з невідомої речовини…
В кімнаті запанувала тривожна мовчанка. Петров перезирнувся з президентом. Механіки запитливо ждали.
— Може, й Павло не той? — пожартував похмурий механік.
— Може, — почувся голос від дверей.
Присутні жваво повернулись. На порозі стояв Коваль. Обличчя його було старанно поголене, на щоках грав рум’янець. Він підійшов до столу, кинув погляд на фотографії.
— Все правильно, — сказав він. — Ніякої таємниці нема. «Марс-16» справді не той. Щодо мене, — Коваль усміхнувся, — то перевіряйте самі. Я ж не відчуваю різниці… А втім… хтозна… може, й є…
— Досить загадок, Павлушо, — благально сказав Петров. — Ми вмираємо від нетерпіння.
— Тоді сідайте і слухайте. Я відпочив і в повній формі… Я розкажу все, що зможу… Бо багато дечого… просто не можна висловити… Ну що ж… Почну…
4
До Києва Павло їхав у поїзді. Хотілось відпочити, подумати, не поспішати. Йому дали окреме купе. На столику лежали свіжі газети, журнали. На перших сторінках чорніли великі букви, його портрети, фотографії чорного каменя, марсіанських пустель, рослин, руїн дивних споруд. Павло переглянув фотографії, перечитав статті, зітхнув.
Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..
Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…
Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…
Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні придніпрянські ліси, плеса Дніпра, ніжно-тремтливі лози над водою. А в ті дитячі спогади впліталися оранжеві пустелі Марса, тривожне марево чорного каменя, гримотіння падаючого корабля… і удар!
Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.
Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.
Павло одвернувся, сказав:
— Чай… розхлюпаєте…
Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:
— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..
З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.
Під дверима чувся гомін, радісні репліки:
— Автограф би…
— Подивитися — який він!
— Красень!
— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!
В двері обережно постукали.
— Товаришу Коваль! Павло Григорович!
Космонавт знизав плечима, зітхнув.
Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..
— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…
— А може, він спить?
— Тільки що ж у коридорі стояв…
— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!
Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:
— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..
В двері перестали стукати. Коваль заснув.
А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.
З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…
Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…
Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.
Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.
— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.
— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!
Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.
На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…