Я провів аналізи повітря. Воно було таке, як на вершинах наших земних гір. Прилади відзначили наявність високої радіації в невідомому на Землі спектрі. Провівши ряд експериментів, я визначив, що радіація має корпускулярну природу і, очевидно, зв’язана з полем Марса. Повагавшись, я вирішив вийти назовні. Раз вже потрапив сюди, треба йти далі. Хтозна, скільки я пробув тут! Хронометри показали неймовірне. На них значилось, що фініш відбувся кілька годин тому. Але проведені дослідження зоряного неба визначили, що вже минуло кілька земних діб… з того часу, як я примарсився… а точніше, як сталася та дивна пригода!
Я спустив на ґрунт Марса через люк маленьку танкетку, в якій були вмонтовані маніпулятори і телеустановка.
Пожалів, що зіпсувався радювідрядник. Яка радість була б для людей Землі мандрувати разом зі мною по новій планеті!
Дихати довелося в масці. Повітря Марса було розріджене, холодне. Я кілька разів обійшов навколо корабля оглядаючи його. Одразу ж помітив, що колір його змінився. З блакитного перетворився на фіолетовий. Спочатку я гадав, що це наслідки космічного польоту, взаємини з радіацією… але пізніше зрозумів, що зміна кольору — те ж саме, що й зміна приладів. Дивні думки з’являлися в моїй свідомості, але я відганяв їх. Я знав, що якщо дам волю тим думкам, якщо захоплюсь розгадкою чудернацької пригоди, то не виконаю основного завдання.
«Марс-16» стояв серед рівнини на трьох лапах-упорах. Саме так, як і годилось для старту назад. Але що найдивніше — пісок навколо корабля був не порушений, під дюзами росли синюваті мохи, в’юнкі, колючі, пружні рослини. Жодного сліду. Жодного знаку, що тут недавно відбулося падіння космічного корабля.
Знову страх охопив мене. Мені здалося, що поза мною хтось стоїть, що за мною спостерігають невидимі істоти. Я оглянувся. Нікого не було. Тільки різкий вітер тонко співав на верхівках піщаних горбів, змітав пилок в долину.
Я дав собі слово — не піддаватись випадковому настрою. Все буде добре! Раз я цілий і неушкоджений — значить ніщо мені не загрожує. Правда, страх був не від почуття самозбереження. Ти знаєш, що такий страх не властивий мені. А це було якесь предковічне почуття побоювання перед невидимим. Воно у нас в крові, в єстві, ми його всмоктали з молоком матері, принесли з безконечних життів нащадків…
Над обрієм зійшло невелике яскраве сонце. Піднявся вітер. Над пустелею покотили смерчі. Сині рослини заворушилися, простягли назустріч світилу овальні листки.
Я включив всюдихід. Тихо задзвеніли електромотори. Я вирішив проїхати по околиці, щоб розвідати місцевість. Падаючи на Марс, я спостерігав багато дивних об’єктів — каналів, руїн, оазисів. Треба тепер знайти їх. Нарешті люди одержать незаперечні докази життя на сусідній планеті.
Корабель зник над обрієм. Мене це не турбувало. Курс назад показував надійний спецкомпас. Попереду виростала густа смуга голубої рослинності. Вона горнулася до ґрунту, наїжачивши довгі голки-листя в усі боки. Стовбури просвічувалися в промінні сонця. Під’їхавши ближче, я помітив, що рослини ростуть рівними рядами. Серце моє схвильовано забилося. Ось вони — канали! Так звані канали… Плантації рослин. Значить, тут є істоти, які займаються господарюванням. Я почав розглядати ґрунт біля кореня рослини. Розгріб пісок. Від коренів в глиб ґрунту тягнулися тоненькі трубочки-капіляри. Я копнув глибше. Капіляри переходили в товщі трубки, заглиблювалися в твердіший ґрунт. Ясно! Це штучна система зрошення. Вона підводить воду від полюсів через усю планету, даючи вологу корінням рослин. Але яка потужність повинна бути, щоб здійснити таку систему? Де ж вони, титани, які оточили Марс грандіозною сіткою плантацій?
Я подивився навколо. Смуги рослин тягнулися від обрію до обрію, ніде не перериваючись, то спускаючись в неглибокі долинки, то знову вибігаючи на плоскі горби чи дюни…
Я поїхав далі, вже вздовж «каналу». Він повинен привести до якогось пункту, чи так званої «оази», де вчені помічали чорні цятки. Може, мені пощастить знайти поселення?!
Передчуття не обмануло мене. Я справді знайшов поселення. Але жодної істоти я не побачив. Та й будинків також…
З-під піщаних горбів де-не-де випиналися верхівки гостроверхих та сферичних будівель. Самотньо схилялися погнуті сріблисті ребра невідомих конструкцій, переливалися блискітками в променях сонця.
Я фотографував все, що бачив, на кіноплівку, на плівку відеофона. Заметені піском міста, поселення якось не в’язалися з рядами рослин, з функціонуючою системою зрошення. Як пояснити це?
Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста — все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…
Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста — в глибинах планети…
Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!
Тоді де вони? Що з ними?
Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.
Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.
Та ось… в одній з «оаз», а точніше — на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.
Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.
Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.
Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло — інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?
— Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…
— Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…
3
«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.
Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.
Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.
Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:
— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?
— Зачекай, — тихо говорила Вона. — Виростеш, прийде час…
— Але я хочу знати!
— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.
— Я хочу сам.
Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:
— Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?