Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..
2
«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.
Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі — Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!
Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася — Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?
Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»
«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль — не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»
— Ну як — досить? — Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.
Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:
— Досить. Все зрозуміло…
— Що тобі зрозуміло, Павлушо? — тихо запитав президент.
— Як завжди… Шум, сенсація, марення…
— Не так просто… Не так просто… — Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. — Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…
— Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, — озвався Петров.
— Поясню. — Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. — Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.
Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?
— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.
— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…
Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.
— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…
— Я готовий, — ствердно сказав Павло.
— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.
Президент іронічно мугикнув.
— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…
— Куди?
— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.
— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…
— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!
— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.
— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.
Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:
— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…
— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…
— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…
— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…
— Чому? — здивувався Петров.
— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..
— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…
— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?
Петров вражено поглянув на нього.
— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…
— Зуби, — додав космонавт.
— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?
Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.
— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..
— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.
— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.
— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…
— Фобос? — коротко запитав Петров.
— Так.
— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…
Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.
— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…
3
Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…
Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…