— А куди, донечко? — враз полагіднішав командир авіабази.
«Та він не тільки не картає її, що увірвалась отак, не привітавшись, а й туркотить з нею, як голубок», — здивувався Літума.
— Я вже казала тобі вранці, — зухвало кинула дівчина. — До басейну грінго, наш стоятиме без води до понеділка, ти хіба забув? То як: мене відвезе шофер чи брати велосипед?
— Шофер відвезе, Алісіє, — проспівав полковник. — Тільки нехай швидше вертається, він мені потрібен. Скажеш йому, коли тебе забрати.
Дівчина грюкнула дверима й зникла не прощаючись. «Хоч вона віддячує за нас», —подумалось Літумі.
— Отже...— знову почав лейтенант, але полковник Міндро урвав його.
— Ви кажете дурниці! — прорік, знову червоніючи.
— Вибачте, пане полковнику...
— У вас є докази, свідки? — Командир авіабази втупився в Літуму, наче в яку комаху. — Звідки ви взяли, що Паломіно Молеро кохався з жінкою на авіабазі в П’юрі?
— Доказів немає, пане полковнику, — збентежився поліцай. — Просто я дізнався, що він потайки співав там серенади.
— На авіабазі в П’юрі? — з притиском перепитав полковник. — А ви знаєте, хто там мешкає? Родини офіцерів, а не солдатів чи унтерів. Лише офіцерські матері, дружини, сестри й доньки. І ви натякаєте, що цей солдат блудив з дружиною офіцера?
«Чортів расист. Ось він хто: чортів расист».
— Можливо, що із служницею, пане полковнику, — почув Літума лейтенанта Сильву. Літума був щиро вдячний йому, бо почувався незручно й незатишно перед холодною люттю полковника. — З куховаркою чи нянькою з бази. Ми ні на що не натякаємо, а тільки намагаємось розкрити цей злочин, пане полковнику. Це наш обов’язок. Смерть хлопця сполошила всю Талару. Ширяться всілякі чутки, розмови, ніби поліція байдикує, бо тут замішані великі тузи. Ми ні в чому не певні, тож і з’ясовуємо всі обставини. І не думайте про нас зле.
Командир бази кивнув. Літума помітив, що йому коштувало неабияких зусиль не виплеснути свій кепський настрій на них.
— Не знаю, чи відомо вам, що три місяці тому я ще був командиром авіабази в П’юрі, — процідив він крізь зуби. — Я служив там два роки. Добре знаю життя й усі принади тієї бази, бо вона була моєю домівкою. І ніхто без достатніх доказів не сміє твердити, що якийсь солдат злигався з дружиною котрогось із моїх офіцерів.
— Я не казав, що то офіцерська дружина, — наважився втрутитися Літума. — То могла бути й служниця, як припускає лейтенант. Хіба на базі немає заміжніх служниць? І він потайки співав там серенади, це ми знаємо достеменно, пане полковнику.
— Гаразд, шукайте цю служницю, допитуйте її і її чоловіка, чи погрожував він хлопцеві, і якщо визнає таке, приводьте його сюди. — Чоло полковника блищало від поту, який зросив його ще тоді, коли до кабінету увірвалася його донька. — А без вагомих доказів до мене в цій справі більше не приходьте.
Він рвучко підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте лейтенант Сильва не козиряв і не просив дозволу іти.
— Ми маємо до вас конкретне прохання, пане полковнику, — проказав він рішуче. — Ми хотіли б поговорити з товаришами Паломіно Молеро по казармі.
Червоне обличчя командира таларської авіабази сполотніло, під очицями з’явилися фіолетові кола. «Та він не просто покидьок, а ще й божевільний, — подумав Літума. — Чого це він? Що його так дратує?»
— Пояснюю вам іще раз, бо ви, бачу, досі цього не втямили. — Полковник розтягував кожне слово так, наче воно було бозна-яке важке. — Військові заклади мають свою юрисдикцію, власні трибунали, де військовослужбовців судять і де їм виносять вирок. Вам не пояснювали цього в поліцейській школі? Що ж, тоді я сам поясню, ще раз. Коли йдеться про якийсь злочин, слідство ведуть самі військові установи. Паломіно Молеро помер за нез’ясованих обставин, поза базою, після втечі з неї. Я подав командуванню відповідний рапорт. Якщо начальство визнає за потрібне, то накаже провести нове розслідування через власні органи або передасть справу до суду. Але без наказу міністерства військово-повітряних сил чи верховного командування збройними силами жоден поліцай не порушить військових законів на базі, якою командую я. Зрозуміло, лейтенанте Сильва? Вам зрозуміло, питаю?
— Цілком зрозуміло, пане полковнику, — відповів лейтенант.
Полковник Міндро рішуче показав на двері:
— Тоді ви вільні.
Цього разу Літума почув, як лейтенант Сильва цокнув підборами й попросив дозволу йти. Він зробив те саме, і обоє вийшли. Кашкети надягли вже надворі. Хоча сонце пряжило ще дужче, ніж доти, і було задушливіше, ніж у кабінеті, повітря Літуму свіжило, бадьорило, і він радів, що опинився на вулиці. Глибоко зітхнув: наче вибрався з буцегарні, хай йому біс! Мовчки крокували до караульні. Цікаво, чи й лейтенант Сильва почував себе пригніченим і ображеним після зустрічі з командиром бази?