— Ви й справді заповзятливий, лейтенанте. І варті уваги доньї Адріани, хоча б за свою відданість.
Людей у борделі було небагато. Китаєць Лао, неабияк вдоволений, вихопився їм назустріч.
— Щиро дякую за відвідини, лейтенанте. Знав, що не підведете. Прошу, прошу. Гадаєте, чого так порожньо? А через того недоумка, звісно. Люди приходять розважитись, а не щоб їх ображали чи поливали сечею. Пішла поголоска, от ніхто й не хоче зв’язуватися з льотчиком. Це ж нечуване безправ’я!
— Іще не з’являвся? — поцікавився лейтенант.
— Він приходить близько одинадцятої. Ще з’явиться, почекайте, — запевнив китаєць Лао.
Він всадовив їх за столик у віддаленому кутку й приніс два кухлі пива. Кілька повій спробували зав’язати з ними розмову, але лейтенант їх відшив: вони не могли приділити дівчатам належної уваги, бо прийшли в чоловічій справі. Морська Вовчиця, вдячна Літумі, що той пригрозив сутенерові запроторити його до буцегарні, якщо не схаменеться, поцілувала поліцая у вухо. «Приходь до мене, коли захочеш», — шепнула, а вголос додала, що її вже три дні ніхто й пальцем не чіпає.
Бешкетник припхався майже опівночі: Літума і лейтенант Сильва до того часу вже спорожнили по чотири кухлі пива. Не встиг китаєць Лао попередити їх, а Літума, який уважно вдивлявся в новоприбулих, уже здогадався, що то він. Досить молодий, худий, смаглявий, з короткою стрижкою, лейтенантик був у форменій сорочці й брюках кольору хакі, однак без знаків розрізнення і нашивок. Увійшов сам, ні з ким не привітався, байдужий до враження, яке справила його поява, — підштовхувань, поглядів, підморгувань, перешіптувань повій і небагатьох відвідувачів. Одразу попростував до бару й зіперся на шинквас: «Маленьку!» Літума відчув, як закалатало серце: він не спускав з лейтенантика очей. А той одним духом вихилив чарку піско й замовив ще.
— І ось так щоночі, — прошепотіла Морська Вовчиця, що сиділа за сусіднім столиком з моряком. — Після третьої або четвертої почнеться.
Цього разу вистава почалася між п’ятою і шостою. Літума вів рахунок чаркам, стежив за ним через голови парочок, які танцювали під радіолу. Льотчик, зіперши на долоні голову, не зводив очей із чарки, яку затулив ліктями, мов оберігав від стороннього ока. Він не рухався, наче поринув у роздуми й забув про повій, сутенерів, про все на світі. Жвавішав лише тоді, коли автоматично перехиляв чарку, і одразу ж нерухомів. А коли між п’ятою та шостою чарками Літума відвернувся, а тоді подивився знову, лейтенантика на місці не було. Літума подивився уважніше й побачив, як льотчик рішуче простував до Рудої, яка танцювала з плюгавим чоловічком у краватці, але без піджака. Її напарник переставляв ноги, повиснувши на ній, наче волів удавитись. Лейтенантик, схопивши його за сорочку, ривком відтягнув убік і загорлав:
— Перепрошую, тепер сеньйорита належить мені!
Чоловічок у краватці сіпнувся й збентежено озирнувся, мовби прохаючи, аби йому пояснили, що діється, чи порадили, як повестися. Літума помітив, що китаєць Лао знаками заспокоює його. Чоловічок визнав за краще не норовитися й лише стенув плечима. Потім відійшов до стіни, до гурту повій, і засмучено запросив до танцю Ластату. А лейтенантик тим часом підстрибував, вимахував руками, кривлявся. Проте в тому блазнюванні не відчувалося ніякої радості. Може, він хотів привернути до себе увагу? Ні, він прагнув бешкету. Стрибки й вихиляси, ці безглузді рухи були потрібні йому, щоб штовхати ліктями, стегнами усіх довкола. «От сучий син, — подумав Літума. — Мабуть, слід втрутитися». Однак лейтенант Сильва спокійнісінько палив і весело, немов потішаючись, дивився крізь тютюновий дим на льотчика. І терплячі ж ці люди! Відвідувачі, що їх штурхав льотчик, лише ніяково відходили вбік. «У кожного свої дивацтва, не треба зважати», — читалося на їхніх обличчях.
— А знаєш, хто він, Літумо? — почув голос лейтенанта.
— Ні. А ви його знаєте?
Лейтенант потвердив, в голосі його вчулося глузування.
— Залицяльник дочки Міндро. Те, що чуєш. Я на власні очі бачив, як вони попідручку прогулювалися на ярмарку в День авіації. І ще кілька разів бачив на недільній месі.
— Чи не тому полковник Міндро терпить його вихватки? — буркнув Літума. — Будь-кого іншого він би давно запроторив до буцегарні, тримав би на хлібі й воді за дискредитацію армії.
— Коли говориш про вихватки, то не проґав цієї, Літумо! — застеріг начальник.
Лейтенантик вибрався на шинквас із пляшкою піско в руці й наче зібрався виголошувати промову. Він розпростер руки й гарикнув: «До дна за шльондру, яка вас спородила!» Потім приклався до пляшки й так ковтнув, що в Літуми запекло в шлунку на саму тільки думку, що може статися з його нутрощами. Мабуть, лейтенантикові й справді допекло, бо він скривився й скулився так, наче після удару правою. Китаєць Лао, кланяючись і посміхаючись, наблизився до нього і став умовляти його злізти й заспокоїтися. Проте льотчик тільки виматюкав його і додав, що коли той не застромить язика собі в зад, то потрощить на друзки всі пляшки. Лао відійшов від нього з філософським виглядом, наблизився до Літуми й лейтенанта Сильви і присів навпочіпки: