Лейтенант наче забув, навіщо вони в Амотапе, хай йому біс! Та коли Літумі вже уривався терпець, лейтенант зненацька вмовк. Зняв темні окуляри — Літума помітив, що очі начальника блищать, а погляд гострий — протер носовичком і начепив знову. Потім припалив сигарету й скрадливо мовив:
— Одне проханнячко, доньє Лупе, посидьте трохи з нами. Нам треба погомоніти.
— Про що? — прошамкотіла жінка, затремтівши, як у лихоманці. Літума відчув, що й сам тремтить.
— Про Паломіно Молеро, доньє Лупе, про кого ж іще? — посміхнувся лейтенант. — Про свою любку з Талари, ту звабливу гладунку, я з вами не говоритиму. Тож сідайте ближче.
— Я не знаю, хто він, — пробелькотіла жінка, міняючись на обличчі. Несвідомо сіла на ослін, як вказав лейтенант. Вона раптом змарніла ще більше і здалася ще хирлявішою. Дивна гримаса перекривила їй рот, коли вона повторила: — Присягаюся, що не знаю, хто він.
— Та ні, ви знаєте Паломіно Молеро, доньє Лупе, — дорікнув лейтенант Сильва. Він уже не посміхався, голос бринів крижаними нотками, і це трохи збентежило Літуму.
«От ми й дізнаємось, як воно було», — подумав він.
— Це льотчик, якого вбили в Таларі. Підсмалили сигаретами й повісили. Та ще й настромили на ломаку. Паломіно Молеро, худенький такий, він ще співав болеро. Він же заходив сюди, де оце ми з вами сидимо. Чи вже забули?
Жінка широко розкрила очі, але не зронила й слова. Так і сиділа, дрібно трусячись, з тим же химерним виразом на обличчі. Одна з її доньок запхикала.
— Буду з вами відвертим, сеньйоро. — Лейтенант пихкнув сигаретою, якусь хвильку ніби втішено спостерігав за кільцями диму. Тоді суворо проказав: — Якщо не допоможете, якщо не відповісте на запитання, то матимете страшенну халепу. Я кажу цілком щиро, дещо грубувато, щоб ви усвідомили, що тут не до жартів. І не хочу ні затримувати, ні забирати вас до Талари, ні запроторювати за грати. Не хочу, щоб звікували у в’язниці як укривателька й співучасниця злочину. Запевняю, цього робити я не збираюсь, доньє Лупе.
Дитина рюмсала, і Літума приклав пальця до вуст, мовляв, помовч трохи. Дівчинка затихла і всміхнулась.
— Мене вб’ють, — спроквола простогнала жінка, однак не плакала. В її сухих очах застигли ненависть і тваринний страх. Літума боявся перевести подих, йому здавалося, ніби найменший рух чи звук усе зіпсує. Побачив, як лейтенант повільно розстібає кобуру. Витяг пістолет і поклав на стіл, відсунувши миску з недоїдками. Погладив рукоятку:
— І волосина не впаде з вашої голови, доньє Лупе. Звісно, якщо скажете правду. Ця штуковина захистить вас, якщо треба.
Десь несамовито заревла ослиця. «Певно, її покрили», — подумав Літума.
— Вони погрожували мені, казали, якщо розтулиш рота — тобі кінець, — заскиглила жінка, ламаючи руки. Вона тіпалася всім тілом, зуби її цокотіли. — Чим я завинила, сеньйоре? Як мені вмирати, як полишити цих маляток? А чоловіка задавило трактором, сеньйоре.
Дітлахи, які бавилися на долівці, дружно зайшлися плачем, однак за хвилю вже знову гралися. Дівчинка, що рюмсала, порачкувала до порога, смокчучи палець.
— І вони погрожували пістолетами. То кого ж мені слухати, вас чи їх, — скімлила жінка. Вона кривила губи, силкуючись заплакати, проте очі лишалися сухими. Потім забила себе в груди й заголосила.
Літума кинув погляд на вулицю. Ні, лемент жінки не привернув нічиєї уваги: крізь дверну пройму й шпарини видніла зачинена церква святого Ніколаса та порожній майдан. Дітлахи, які щойно ганяли довкола дерев’яної альтанки ганчір’яного м’яча, зникли. «Їх позабирали, — здогадався Літума, — позаганяли до халуп, щоб не чули й не бачили, що тут відбувається. Отже, всі знають про Паломіно Молеро, всі свідки. Тепер таємниця напевне розкриється».
— Заспокойтеся, давайте повагом, не поспішаючи, — мовив лейтенант, проте голос його пролунав погрозливо й немов посилив її страх: — Ніхто не вбиватиме вас і нічого не заподіє вам. Слово честі. Якщо, звісно, розповісте щиро, відкриєте всю правду.
— Я нічого не знаю, нічогісінько! Мені страшно, о Господи! — скиглила жінка. Однак-було видно, що вона знає все і їй важко тримати це в собі. — Поможи й захисти мене, святий Ніколасе.