— Я кохаю її, я обожнюю її і зроблю все, щоб вона була щаслива, — поривався худенький наперед, але дівчина не пускала його. Навіть тоді старший не глянув на хлопця; він не зводив погляду з дівчини, наче в Амотапе і в цілому світі існувала тільки вона. Але молодший на слова хлопця метнувся до нього з лайкою, звів пістолет, мов збирався розчерепити йому голову. Дівчина стала на шляху нападника, і тоді почулося лаконічне: «Спокійно». Молодик неохоче скорився.
— Він сказав лише «спокійно», — поспитав лейтенант Сильва, — чи «спокійно, Дюфо»? А може, «спокійно, молодший лейтенанте Дюфо»?
Це вже було не просто передавання думок, а якесь чудо. Начальник ставив запитання тими ж словами, що спадали й Літумі.
— Не знаю, — присяглася донья Лупе. — Я не чула жодного імені. А що хлопця звали Паломіно Молеро, я взнала тільки тоді, коли побачила знімки в «П’юрському віснику»; я одразу впізнала його. Серце моє краялося, сеньйоре. Це ж він, хлопчисько, викрав дівчину й привіз в Амотапе. Я про це й гадки не мала: досі не знаю, як зовуть її і тих, що приїхали за ними. І не хочу знати. І не кажіть мені, ради Бога, якщо знаєте. Чи ж я не допомагаю вам? Не кажіть мені, як їх звати!..
— Не бійся, не кричи, не кажи так, — мовив старший. — Донечко, люба, невже це ти погрожуєш мені? Хочеш порішити себе?
— Спробуй тільки йому щось зробити, хоч пальцем зачепити, — кинула дівчина. На небі, за блакитною габою, сутінки густішали й висівалися зорі. З-за очеретяних і цегляних стін, з-за штахетників Амотапе заблимали каганці.
— Краще я простягну руку і щиро мовлю: «Я прощаю тобі», — проказав старший і справді простягнув юнакові руку, все ще не дивлячись на нього. Донья Лупе наче вдруге народилася на світ. Побачила, як вони подали один одному руки. Хлопець насилу спромігся на слово.
— Слово честі, я все зроблю, — аж захлинувся од хвилювання. — Вона для мене все, найсвятіше в житті, вона...
— Тепер ви обидва потисніть один одному руки, — звелів старший. — І не злостіться. Тут немає ні командирів, ні підлеглих, просто троє чоловіків нарівні залагоджують справи, як і личить чоловікам. Ну, ти задоволена? Заспокоїлася нарешті? Неприємне скінчилося. А тепер поїхали.
Він квапливо витяг з задньої кишені штанів гаманця. Донья Лупе відчула у руці кілька зім’ятих купюр, ґречний голос подякував за клопоти й порадив усе забути. Потім старший рушив до джипа з відхиленими дверцятами. Але другий, перш ніж піти, знову приставив пістолет до її грудей:
— Якщо хоч писнеш, щоб потім не нарікала! Пам’ятай про це.
— І що ж, хлопець з дівчиною покірливо сіли в джип? І поїхали? — недовірливо запитав лейтенант. Літумі також це здавалося неймовірним.
— Вона не хотіла йти, вона не вірила і втримувала його, — мовила донья Лупе. — «Лишайся тут, не вір йому, не вір!» — казала.
— Ну годі, іди сюди, доню, — заохочував старший, який уже сидів у джипі. — Він — дезертир, не забувай цього. І мусить повернутися. Це слід залагодити якомога швидше. Зітерти цю пляму. Подумай про нього, донечко. Скоріше їдьмо.
— Так, люба, він пробачив, ходімо, послухаймося його, ходімо в машину, — вмовляв її юнак. — Я вірю йому. Та і як не вірити, адже він — це він.
«Адже він — це він». Літума відчув, як сльоза обпекла щоку. Солона, мов краплина морської води. Сержант слухав схожий на рокіт хвиль голос доньї Лупе, що його час від часу переривав запитаннями лейтенант. Поліцай невиразно збагнув: шинкарка переповідала те, що вже пояснювала в справі, через яку вони сюди приїхали. Жінка нарікала на свою кляту долю, бідкалася, що тепер з нею буде, волала до неба, за віщо на неї впало таке лихо. Часом вона схлипувала. Однак її слова вже не цікавили Літуму. Немов уві сні він знову й знову бачив щасливу парочку, яка втішалася дошлюбним медовим місяцем в убогому Амотапе: метис із кварталу Кастилія і біла дівчина з порядної сім’ї. «Для кохання завад не існує», — співається в одному вальсі. Цього разу так воно й було. Кохання здолало суспільні та расові забобони. Їхнє кохання мусило бути великим і непереборним, якщо ці двоє зважились на нього. «Я ніколи так не любив, — подумав Літума. — Навіть, коли закохався в Мече, подружку Хосефіно». Атож, він закохувався не раз, та якщо дівчина швидко поступалася або надто впиралася, шал його згасав. Ніколи кохання не заполонювало його настільки, щоб через нього важити головою, як худенький, або кидати виклик світові, як дівчина. «Либонь, помру, не спізнавши справжньої любові, бо так мені судилося, — подумав Літума. — Згайнував життя з повіями, от серце й спаскудилось, і я вже не годен по-справжньому покохати».