— Тоді ти не знаєш, що таке справжнє кохання, — глузливо кинув він. — Я став би і льотчиком, і піхотинцем, і священиком, і сміттярем, їв би навіть лайно, аби тільки бути поряд зі своєю гладункою, Літумо.
VI
— Ось вона, я ж тобі казав! Ондечки! — вигукнув лейтенант Сильва, приклавшись до бінокля. Він витягнув голову, як жирафа. — Але ж і пунктуальна! Як англійка. Ласкаво просимо, матусю. Ну-ну, роздягайся, покажись, яка ти є. Пригнися, Літумо, бо якщо угледить нас, то все пропало.
Літума пригнувся за скелею, де вони чатували щонайменше півгодини. Невже то справді донья Адріана — ота хмарка куряви вдалині, на тому березі, що звався Пунта Арена? Чи хтивому лейтенантові Сильві те привиджується? Вони стояли на рифі, а риф нависав над тихими водами, де водилися краби, і кам’янистим бережком, захищеним від надвечірнього вітерцю невисоким стрімчаком і кількома складами «Інтернешнл петролеум компані». За їхніми спинами віялом розгорнулася бухта з двома молами, нафтоочисний завод, наїжачений трубами, металевими сходами та баштами, і безладне містечко. Як лейтенант дізнався, що донья Адріана приходить сюди надвечір, коли сонце червоніє і спека спадає? Бо й справді хмаринкою куряви була вона; Літума упізнав нарешті дебелі форми і плавну ходу шинкарки.
— Це найкращий доказ того, що я нікого ще так не цінував, Літумо, — прошепотів лейтенант, не одриваючись од бінокля. — Ти побачиш озаддя моєї гладунки. І груди. А якщо поталанить, то й дещо більше. Приготуйся, Літумо, не помри. Це тобі як подарунок на день народження, як підвищення по службі. І щасливчик же ти, хлопче, що маєш такого начальника, як я!
Відколи вони прийшли сюди, лейтенант Сильва не вгавав, як папуга, однак Літума чи й зважав на нього. Поліцая більше цікавили краби, ніж теревені начальника чи поява доньї Адріани. Риф відповідав своєму призначенню: крабів роїлися сотні, якщо не тисячі. Найменша заглибина в ґрунті була їм схованкою. Літума зачаровано спостерігав, як вони визирали, наче рухливі грудки, як вилазили на поверхню, витягувались і роздавалися, набували своєї незрозумілої форми, як кидалися бігти наосліп, причому якось дивно, що не збагнеш, рухаються вони вперед чи назад. «Точнісінько, як ото ми розслідуємо вбивство Паломіно Молеро», — напросилося порівняння.
— Пригнися, пригнися, бо помітить, — пошепки наказав начальник. — Чудово, вона вже роздягається.
Літумі раптом спало на думку, що весь пагорб поточений крабами. «А якщо ґрунт осунеться?» Тоді вони з лейтенантом Сильвою поринуть у глибини — темні, задушливі, де цілі роїща цих жахливих створінь із клешнями. Тоді їх чекала би смерть у страшній агонії. Він помацав ґрунт: нібито твердий.
— Давайте-но свого бінокля, — невдоволено буркнув. — Запросили дивитись, а дивитеся самі, лейтенанте.
— Я ж твій начальник, — всміхнувся той, проте бінокль простягнув. — Тільки швидше, не хочу розбещувати тебе.
Літума приклав бінокль і став дивитись. Донья Адріана спокійно роздягалася знизу, біля невисокої скелі. Чи відчувала вона, що за нею стежать? Чи не вмисне роздягалася так повільно, щоб розпалити лейтенанта? Ні, в її порухах відчувалися млість і неквапливість жінки, впевненої, що її не бачать. Жінка згорнула плаття і нахилилася, щоб покласти його на камінь, подалі від бризок. На ній справді була коротка рожева сорочка, тож Літумі відкрилися масивні, наче стовбури лавра, стегна й груди.
— Хто б подумав, що у доньї Адріани, при її віці, стільки принад, — здивувався він.
— Не дивися довго, а то видивишся її всю, — вихопив лейтенант бінокль. — Найцікавіше почнеться у воді. Коли сорочка намокне і прилипне до тіла, то стане прозорою. Це видовище не для таких, як ти, Літумо, а для лейтенантів чи й вище.
Літума ввічливо захихотів, зовсім не тому, що його розсмішив лейтенантів дотеп. Він почувався не зовсім зручно, щось наче муляло. Може, причиною тому Паломіно Молеро? Можливо. Відколи він побачив хлопця, настромленого на гілляку, розіп’ятого й попеченого, той, здається, не йшов йому з голови. Спершу гадав, що коли взнає, хто й за віщо таке вчинив, відразу забуде. Проте зараз, коли над таємницею трохи піднялася завіса, убитий все одно стояв перед очима. «Ти псуєш мені життя, чортів худяк», — подумки лайнувся Літума. І вирішив наприкінці тижня відпроситися в начальника до П’юри. Якраз день платні, він запросить Непереможних на чарку до Шерепи. А ніч проведуть з повіями в «Зеленому домі»[12]. Це б трохи розвіяло, чорт забирай.
— Моя гладунка належить до вищої знаті, — прошепотів лейтенант Сильва, — вона з тих, хто не носить панталонів. Ти тільки збагни, Літумо, яка це розкіш, коли жінка крокує життям без панталонів.