— А люди не кажуть, чому вбили Паломіно Молеро? — поцікавився Літума.
— Через мільйонну контрабанду, — впевнено прорік дон Херонімо. — Спочатку вбили льотчика, бо той про щось здогадався. А оскільки полковник Міндро розкрив чи от-от мав розкрити махінації, порішили і його, і доньку. А потім навигадували всякого, мовляв, він убив Молеро, бо ревнував до доньки, з якою буцімто жив. Люди ласі на таке. Пустили туману й досягли, чого хотіли. Щоб ніхто й не згадував про головне, про мільйончики.
— Ну й вигадники, сучі діти, — зітхнув лейтенант, знічев’я шкрябаючи виделкою по тарілці.
— Не лайтеся, а то язик відсохне, — засміялася донья Адріана. Взяла блюдце з манговим желе й поставила перед лейтенантом, торкнувшись дебелим стегном його руки. Офіцер одразу відсмикнув її. — Ха-ха-ха...
«Що за дивина?» — подумав Літума. Що це з доньєю Адріаною? Вона навіть не глузує з лейтенанта, а відверто заграє до нього. А той хоч би що. Схоже, зухвальство доньї Адріани вкинуло його в замішання й навіть у паніку. І його не впізнати. Іншим разом на такі загравання він втратив би тяму й не відчепився б від неї. А тепер його ніщо не могло розбурхати. Вже три дні якийсь байдужий до всього, як понурий віл. Що ж сталося тієї ночі?
— І в Соррітосі подейкують про контрабанду, — втрутився раптом молодик, що приїхав на хрестини, з напомаженим волоссям і золотим зубом, у накрохмаленій сорочці лукумового кольору. Говорив він швидко й нерозбірливо. Глянув на свою супутницю, певно, дружину. — Правда, Марісіто?
— Атож, Панчито, — підтвердила та. — Свята правда.
— Здається, вони провозили холодильники та кухні, — додав молодик. — Щоб піти на такий злочин, треба пустити в дію не один мільйончик.
— А мені шкода Алісіти Міндро, — мовила супутниця молодика з Соррітоса, кліпаючи очима, ніби от-от заплаче. — Бідолашна безневинно постраждала. Які тільки злочини не коять. І найбільш обурює, що справжні винуватці уникнуть кари. Залишаться і при грошах, і на свободі. Чи не так, Панчито?
— Тільки нам, біднякам, скрізь дістається, — зітхнув дон Херонімо. — А великим тузам хоч би що. Адже так, лейтенанте?
Лейтенант різко підхопився, аж захитався стіл.
— Ну, я йду! — сповістив, ситий донесхочу всім і всіма. — Ти лишаєшся? — спитав Літуму.
— Зараз ітиму, лейтенанте. От тільки вип’ю кави.
— Смачного, — буркнув лейтенант Сильва і напнув кашкета, уникаючи дивитися на донью Адріану, яка з-за шинквасу проводжала його насмішкуватим поглядом, ще й помахала рукою.
Невдовзі вона принесла Літумі каву й вмостилася навпроти, на стільці, де щойно сидів лейтенант.
— Я аж помираю від цікавості. — Поліцай притишив голос, щоб ніхто його не чув. — Ви не скажете, що пробігло між вами та лейтенантом?
— Спитай сам у нього. — Обличчя її світилося лукавством.
— Та скільки не питав, доньє Адріано, — признався Літума, — він вдає дурника й відмовчується. Тож не мучте мене, розкажіть, що сталося.
— Ти цікавий, як жінка, Літумо, — з тією ж глузливою усмішкою, яка вже три дні не сходила з її обличчя, докинула донья Адріана.
«Вона схожа на пустотливу дитину, — визнав Літума. — Аж наче й помолодшала».
— А ще кажуть, буцімто тут швидше шпигунство, аніж контрабанда, — долинув голос дона Херонімо; той, спершись на бильце стільця, вже балакав з молодим подружжям. — Сам чув від власника кінотеатру в Таларі. А дон Теотоніо Кальє Фріас людина поважна й не казатиме бозна-чого.
— Якщо він каже, то, певно, є підстави, — згодився Панчито.
— Диму без вогню не буває, — додала Маріса.
— Доньє Адріаніто, не ображайтесь, але запитаю вас, бо інакше лусну від цікавості, — не вгавав Літума. — Ви прийняли лейтенанта? Вволили його волю?
— Як ти можеш запитувати про таке, нечемо? — люто засичала донья Адріана і насварилася пальцем. Жінка вдала, ніби сердиться, однак наступної миті її карі очі зблиснули глузливою втіхою, а на вустах заграла двозначна усмішка, ніби їй і приємно, і водночас сумно було згадувати якусь витівку. — І не горлай так, а то почує Матіас.
— Паломіно Молеро розкрив, що військові таємниці передавалися Еквадору, тому його вбили, — розводився дон Херонімо. — А заправляв шпигунською зграєю нібито сам полковник Міндро.
— От пройдисвіти, — прокоментував молодик із Соррітоса. — Просто як у кіно.
— Атож, атож, як у кіно...
— Як же він мене почує, коли навіть сюди долинає його хропіння, доньє Адріаніто, — прошепотів Літума. — Не знаю чого, але після тієї ночі сталася якась дивовижа. Я все намагаюсь збагнути, чому ви така зухвала, а лейтенант такий приголомшений.