— Дон Матіас знав Паломіно Молеро? — запитав лейтенант.
— Кілька разів він чув, як той співає, поки ладнав снасті.
Старий Матіас Керекотільйо і двоє його помічників саме перетягували сіті й наживку на човен «Таларський лев», коли почулися гітарні перебори. Місяць був ясний і світив так, що й без ліхтаря було видно: з півдюжини тіней на березі — то пілоти. Вони сиділи на піску між човнів і палили. Коли хлопець заспівав, Матіас і його помічники облишили сіті й підійшли ближче. Голос у хлопця був ніжний, з модуляціями, що коли слухав його, хотілося плакати, а спину пробирав мороз. Він проспівав «Дві душі», а коли вмовк, йому зааплодували. Матіас Керекотільйо навіть потиснув співакові руку. «Ви нагадали мені мою молодість, і мені стало сумно», — мовив він юнакові. Тоді ж він дізнався, що то Паломіно Молеро з П’юри, прибув з останнім призовом. Матіас чув, як один із льотчиків проказав: «Ти міг би співати по радіо, Паломіно». Згодом чоловік доньї Адріани ще кілька разів бачив його серед човнів, коли ладнався на «Таларському леві» виходити в море. І щоразу кидав роботу, щоб послухати пісню.
— Якщо вже Матіас так повівся, то, поза сумнівом, у хлопця янгольський голос, — запевнила донья Адріана. — Бо Матіаса не так і просто розчулити, він людина досить холодна.
«Подала, як на блюді», — подумав Літума, й лейтенант справді облизнувся, мов котяра:
— Тобто йому вже бракує духу, доньє Адріаніто? Можу погріти вас, якщо хочете, бо я — весь вогонь.
— Не треба мене гріти, — засміялася донья Адріана. — Коли холодно, я кладу в постіль пляшки з гарячою водою.
— Людське тепло приємніше, матусю, — провуркотів лейтенант Сильва, тягнучись губами до доньї Адріани, наче хотів всмоктати її.
Увійшов дон Херонімо, який приїхав по них. Він не підігнав до шинку таксі, бо застряг би на піщаній вулиці, тож лишив свій «форд» метрів за сто звідси. Лейтенант Сильва й поліцай дали розписку за сніданок і попрощалися з доньєю Адріаною. Сонце пряжило нещадно: хоча було лише чверть на дев’яту, спека стояла як опівдні. Під сліпучим світлом здавалося, що люди й предмети от-от розплавляться.
— Талара повниться чутками, — казав дон Херонімо, поки вони важко йшли по піску. — Шукайте вбивць, інакше вас лінчують, лейтенанте.
— Нехай лінчують, — стенув плечима лейтенант. — Присягаю, що я його не вбивав.
— Чого тільки люди не кажуть, — сплюнув дон Херонімо, коли дісталися таксі. — У вас не пашіли вуха?
— Вони в мене ніколи не пашать. А що кажуть?
— Ніби хочуть затерти справу, бо вбивці — великі тузи. — Дон Херонімо крутнув ручку, щоб завести двигун. Тоді підморгнув і перепитав: — Вони й справді великі тузи, лейтенанте?
— Не знаю, великі чи ні. — Лейтенант вмостився на передньому сидінні. — Але все одно погорять. Лейтенант Сильва з олімпійським спокоєм начхає на них, доне Херонімо. А тепер покваптеся, мені не хотілося б спізнитися до полковника.
Лейтенант був людиною прямодушною, і Літума ставився до нього не лише з повагою, а й з благоговінням. Той був хвальком, безсоромним, навіть облесливим, і втрачав голову, коли йшлося про гладуху-шинкарку, однак Літума бачив, як, розбираючи заяви та скарги, що надходили до відділку, лейтенант намагався чинити по справедливості. І нікому не віддавав переваги.
— Що ви вже з’ясували, лейтенанте? — Дон Херонімо натискав на клаксон, проте дітлахи, собаки, свині, віслюки та кози не квапилися зійти з дороги.
— Дулю з маком, — скривився лейтенант.
— Небагато, — чмихнув таксист.
У відповідь пролунали ті ж слова, що їх Літума вже чув від свого начальника:
— Сьогодні ми щось таки взнаємо, нюхом чую.
Вони вже дісталися околиці містечка; обабіч дороги гола кам’яниста місцина їжачилася нафтовими вишками. Вдалині зблискували дахами будівлі авіабази.
«Хоч би що-небудь»,— майнула думка в Літуми. Чи взнають вони колись, хто й за віщо вбив хлопця? Це було викликане не просто прагненням справедливості чи покари, а бажанням побачити їхні обличчя, почути, як вони могли зробити те, що зробили з Паломіно Молеро.
В караульні бази черговий офіцер зміряв їх поглядом з голови до п’ят, ніби вперше бачив. І змусив чекати під пекучим сонцем, не запросивши навіть до приміщення. Тим часом Літума роздивлявся довкола. Ну й щасливчики! Жити й працювати в такому місці! Праворуч вишикувались офіцерські будиночки — однаковісінькі, дерев’яні, на палях, пофарбовані в синій та білий колір, з москітними сітками на вікнах та дверях і садочками з доглянутою геранню. Побачив жінок з дітьми, дівчат, які поливали квіти, чув сміх. Льотчики, либонь, жили не згірше від грінго з «Інтернешнл», хай їм біс! Із заздрістю дивився, які тут чистота й порядок. Був навіть свій басейн за будиночками. Літума ніколи не бачив його, але уявив жінок і дівчат у купальниках, які загоряли й плескалися у воді. Ліворуч містилися службові приміщення, ангари, контори, а за ними — злітна смуга. Трикутником стояли кілька літаків. Оце то розкошують! Як і грінго з «Інтернешнл», ці за своїми стінами та ґратами живуть, як у кінофільмах. І грінго, і льотчики могли дивитися одні на одних поверх мешканців Талари, які смажилися під спекотним сонцем унизу, в містечку, затиснутому край брудного, масного моря. Бо з бази було видно узгір’я за Таларою, де вдень і вночі озброєні вартові охороняли за штахетами будиночки інженерів, техніків і вищих чинів «Інтернешнл». І вони мали свій басейн з вишками та всім необхідним; у містечку подейкували, буцімто жінки тих грінго купаються напівголі.