Чекати довелося досить довго, перш ніж полковник Міндро запросив їх до свого кабінету. Літума проходив повз офіцерів та курсантів і думав: «Дехто з них знає правду, дідько їх би взяв!»
— Проходьте,— кинув полковник з-за письмового столу.
Вони цокнули підборами на порозі і пройшли на середину кабінету. На столі побачили перуанський прапорець, календар, записник, теки з документами, олівці й кілька фотографій дочки полковника Міндро з батьком або самої. То була дівчина з довгастим зухвалим личком, украй серйозна. Все було в ідеальному порядку, як і шафи, дипломи й велика карта Перу, на тлі якої вирізнявся силует командира авіабази. Полковник Міндро був невисокий на зріст, кремезний, із залисинами, що тяглися від обох скронь до тімені, і сивуватими, ретельно підстриженими вусиками. Він справляв таке ж враження охайності, як і його письмовий стіл. В погляді сірих холодних очиць не було й натяку на доброзичливість.
— Чим можу служити? — мовив ввічливо, всупереч крижаному виразу обличчя.
— Ми знову до вас із приводу вбивства Паломіно Молеро, — шанобливо відповів лейтенант. — Просимо вашого сприяння, пане полковнику.
— А хіба я не сприяю? — В голосі полковника вчувалися глузливі нотки. — Хіба не ви були в цьому кабінеті три дні тому? Якщо ви загубили довідку, яку я дав, то в мене є копія.
Він швидко розкрив теку перед собою, витяг якийсь папірець і забубонів: Молеро Санчес Паломіно. Народився в П’юрі 13 лютого 1936 року, законорождений син доньї Асунти Санчес і дона Теофіло Молеро, небіжчика. Освіта початкова закінчена і середня неповна — три з половиною роки навчався в державному коледжі Сан-Мігель у П’юрі. Вписаний до підрозділу в 1953 році. Розпочав службу на авіабазі в Таларі 1954 року в третій роті, де під командуванням лейтенанта Адольфо Капріати пройшов підготовку разом з іншими новобранцями. Зник з території бази в ніч з 23 на 24 березня, не повернувшись до роти після вільного дня. Оголошений дезертиром, про що подано рапорт у відповідні інстанції.
Полковник відкашлявся й глянув на лейтенанта Сильву:
— Хочете копію?
«Чому ти нас ненавидиш, — подумав Літума. — І чому ти такий деспот, трясця твоїй матері!»
— Не треба пане полковнику, — всміхнувся лейтенант. — Довідка в нас є.
— Тоді в чому справа? — нетерпляче насупився полковник. — В чому я повинен вам сприяти? У довідці сказано все, що нам відомо про Паломіно Молеро. Я особисто розмовляв з офіцерами, унтер-офіцерами та солдатами його роти. Ніхто не бачив і ніхто не знає, хто й чому міг його вбити. Моє начальство одержало детальну інформацію й задоволене нею. А ви, схоже, ні. Що ж, це ваш клопіт. Особовий склад бази нічим не заплямлений тут, і в нас більше нічого з’ясовувати. Він був відлюдьком, ні з ким не приятелював, нікому не звірявся. І навряд чи мав на базі друзів або ворогів. До занять, як свідчать рапорти, ставився не дуже ревно. Можливо, тому й дезертирував. Шукайте поза базою, з’ясовуйте, хто знав його в містечку, з ким він зустрічався після втечі і до вбивства. А тут ви гаєте час, лейтенанте. Я ж собі не можу дозволити таку розкіш.
«Чи злякає лейтенанта непоступливий безапеляційний тон полковника Міндро? Чи змусить його відступити?» Проте Літума побачив, що його начальник незворушний.
— Ми не потурбували б вас без достатніх підстав, пане полковнику. — Лейтенант стояв виструнчений, але промовляв спокійно.
Сірі очиці полковника кліпнули, губи ворухнула подоба посмішки:
— З цього й слід було почати.
— Поліцай Літума з’ясував дещо в П’юрі, пане полковнику.
Літумі здалося, що командир авіабази побагровів. Збентеження охопило Літуму, і він подумав, що не доповість, як слід, такій непривітній особі. Однак заговорив, трохи затинаючись. Розповів, що в П’юрі довідався, що Паломіно Молеро мав звільнення від військової служби, але пішов на неї, бо, як признався матері, залишити місто було для нього питанням життя або смерті.