Він умовк. Чи слухав його полковник, що ніби невдоволено й водночас розчулено розглядав доччину фотографію на тлі дюн і ріжкових дерев? Потім кинув погляд на Літуму:
— Тобто як це — життя чи смерті?
— Сподіваємось, він це пояснив тут, коли з’явився, — втрутився лейтенант. — Може, він казав комусь, чому так раптово мусив залишити П’юру.
«Лейтенант вдає з себе простака чи полковник і його вивів з рівноваги?» Командир авіабази втупився очима в офіцера, наче підраховував прищики на його обличчі. Від того погляду лейтенант Сильва мав би спаленіти, проте він не збентежився і незворушно чекав, що скаже полковник.
— А вам не здається, що якби ми це знали, то зазначили б у довідці? — проказав той роздільно, наче його співрозмовники не розуміли мови чи були нетямкуваті. — Ви не подумали, що якби ми на базі знали, що хтось переслідує Паломіно Молеро й погрожує йому, то негайно сповістили б куди слід?
Він умовк, бо неподалік заревів літак. Гул наростав, і Літума вирішив, що зараз у нього полопають перетинки. Однак затулити вуха не наважився.
— Поліцай Літума з’ясував іще дещо, пане полковнику, — мовив лейтенант, коли гул трохи стих. Сильва був незворушний, наче й не чув запитання полковника.
— Он як! — втупився той у Літуму. — А що саме?
Літума спершу прокашлявся, бо глузливий вираз полковника спантеличував його.
— Паломіно Молеро був закоханий, — пробурмотів нарешті. — І, схоже...
— Чого ви затинаєтесь? — перебив його полковник. — Що з вами?
— Кохання це було не зовсім законним, — промимрив Літума. — Можливо, тому він і втік із П’юри. Тобто, я маю на увазі...
Полковник хмурнішав, і Літума розгублено вмовк. Перед зустріччю з полковником власні висновки здавалися йому переконливими; та й лейтенант запевнив, що вони й справді вагомі. А тепер, коли бачив перед собою скептичне, глузливе обличчя командира авіабази, він став почуватися невпевнено і навіть соромився своїх здогадів.
— Тобто, пане полковнику, могло статися, що ревнивий чоловік застукав Паломіно Молеро на гарячому і пригрозив помститися, — прийшов на допомогу лейтенант Сильва. — Ось чому хлопець і вирішив призватися в армію.
Полковник замислено вислухав їх. «Якої ще капості слід сподіватися від нього?» — подумав Літума.
— І хто ж цей ревнивець? — озвався нарешті полковник.
— Саме це нас і цікавить, — відповів лейтенант Сильва. — Якщо ми взнаємо це, то взнаємо багато чого.
— І ви гадаєте, що я в курсі любовних пригод сотень унтер-офіцерів та солдатів авіабази? — знову прокарбував слова полковник Міндро.
— Можливо, не ви особисто, пане полковнику,— чемно мовив лейтенант. — Однак ми подумали, а раптом на базі хтось знає. Товариш Паломіно Молеро по казармі, чи інструктор, чи хтось інший...
— Ніхто нічого не знає про приватне життя Паломіно Молеро, — урвав його полковник. — Я особисто з’ясовував. Він був відлюдьком, нікого в свої справи не втаємничував. Про це зазначено і в довідці!
Літума бачив: полковникові начхати на те, що сталося з Паломіно. Ні минулого разу, ні зараз злочин не сколихнув його почуттів. Він ставився до солдата як до порожнього місця, з неприхованим презирством. Невже тому, що за кілька днів до смерті той зник? Полковник був людиною антипатичною, нечуваної суворості і просто таки маніакально дотримувався статуту. Оскільки казармене життя, поза сумнівом, остобісіло хлопцеві, він дав ногам знати, і полковник мав його за злочинця. Певно, ще й гадав, що дезертир і заслуговує того, що з ним сталося.
— Бачите, пане полковнику, є підозра, що Паломіно Молеро мав любовний зв’язок із якоюсь жінкою на авіабазі, — почув Літума голос лейтенанта Сильви.
І відразу завважив, як бліді, гладко виголені щоки полковника беруться плямами. Його обличчя спохмурніло й спалахнуло. Однак не встиг нічого сказати, бо двері раптом відчинилися і при тьмяному коридорному світлі Літума побачив на порозі дівчину з фотографій. Вона була ще тендітніша, ніж на знімках, кучерява, з короткою стрижкою і примхливо задертим носиком. Стояла в білій блузці, синій спідничці, тенісних тапочках і ніби перейнята кепським настроєм свого татуся.
— Я йду! — кинула вона, не зайшовши до кабінету і не глянувши на лейтенанта й Літуму. — Мене відвезе шофер чи брати велосипед?
Вона говорила з тим же ледь стримуваним невдоволенням, що і її батько. «Яблучко від яблуні...» — невтішно виснував поліцейський.