Полковник Міндреау рішуче показав на двері:
— Тоді ви вільні.
Цього разу Літума почув, як лейтенант Сільва цокнув підборами й попросив дозволу йти. Він зробив те саме, і обоє вийшли. Кашкети надягли вже надворі. Хоча сонце пряжило ще дужче, ніж доти, і було задушливіше, ніж у кабінеті, повітря Літуму свіжило, бадьорило, і він радів, що опинився на вулиці. Глибоко зітхнув: наче вибрався з буцегарні, хай йому біс! Мовчки крокували до караульні. Цікаво, чи й лейтенант Сільва почував себе пригніченим і ображеним після зустрічі з командиром бази?
В караульні на них чекала нова прикрість: дон Херонімо поїхав. Тож мусили вертати до містечка пішки, принаймні годину сходячи потом і ковтаючи пилюку.
Ступали по шосе так само мовчки, і Літума вирішив: «Після обіду трохи посплю». Він міг спати скільки завгодно, коли завгодно і як завгодно, та й після такого струсу на нього найкраще діяв сон. Шосе собі зміїлося, спускаючись до Талари червоноземом без жодного зеленого кущика, серед каміння і різновеликих скель.
Містечко внизу блідою плямою тулилося до погідного сіро-зеленого моря. Під сліпучим сонцем ледь розрізнялися обриси будинків і вуличних ліхтарів.
— Неприємні хвилини ми пережили, чи не так, лейтенанте? — Літума витер носовичком спітніле чоло. — Ще не зустрічав такої сволоти. Гадаєте, він ненавидить поліцію як расист чи з якоїсь іншої причини? Невже він з усіма такий брутальний? Присягнути можу, що ніхто ще не ображав мене так, як цей голомозий.
— Пусте, Літумо. — Лейтенант потер об сорочку масивний золотий перстень з червоним камінцем. — Для мене зустріч із Міндреау все одно що дитяча розвага.
— Ви справді, лейтенанте? Добре, що ви ще можете жартувати. А в мене душа втекла в п'ятки.
— Ти ще пташеня в таких справах, Літумо, — засміявся лейтенант. — Тобі ще багато чого слід повчитися. Це була неважнецька розвага, але вкрай корисна, запевняю тебе.
— Тоді я нічого не зрозумів, лейтенанте. Мені здалося, ніби полковник змішав нас з багнюкою і повівся з нами гірше, ніж зі своїми слугами. Невже він пристав на наше прохання?
— Це лише так здається, Літумо. — Лейтенант Сільва знову засміявся. — Як на мене, полковник базікав, як п'яна папуга.
Він сміявся на весь рот, і аж хруснув кісточками пальців.
— Спершу і я подумав, що він нічого не знає, тільки забиває нам памороки балачками про армійські звичаї і закони, — пояснив лейтенант Сільва. — А тепер я певен, що він знає чимало, якщо не все.
Літума глянув на нього. Помітив, що за темними окулярами очі офіцера, як обличчя і голос, пожвавішали.
— Він знає, хто вбив Паломіно Молеро? Гадаєте, що полковник знає?
— Мені невідомо, що він знає, але він знає чимало, — запевнив лейтенант, — Полковник когось вигороджує, інакше чого б йому так нервувати? Невже не помітив? Ти не спостережливий, Літумо, тож не годишся служити в поліції. А що мають значити ці спалахи люті, ці наскоки, як ти гадаєш? Намагання приховати, що гризе душу. Авжеж, Літумо. Це не він облив нас помиями, це він пережив у нас страшні хвилини.
Він весело зареготав і реготав доти, доки позаду не загурчала машина: їх наздоганяв синій ваговоз авіабази. Водій загальмував сам, не довелося навіть голосувати.
— Вам до Талари? — гукнув з кабіни молоденький унтер. — Можемо підкинути. Сідайте сюди, лейтенанте. А ваш напарник нехай стрибає в кузов.
Там уже сиділо двоє солдатів, певно, механіків, замащених по вуха. В кузові було повно бляшанок з мастилом і фарбою та пензлів.
— То що? — докинув один. — Розкусите це тістечко чи замнете злочин, щоб не тривожити тузів?
У запитанні вчувався докір.
— Розкусимо, якщо полковник Міндреау трохи допоможе, — відказав Літума. — Але ж він не тільки не допомагає, а й щоразу обходиться з нами, як зі скаженими псами. Він і до вас гак ставиться?
— Він людина непогана, — озвався солдат. — Своє діло знає, і база в нього, як годинник. От тільки дочка псує йому настрій.
— Варить з нього воду? — буркнув Літума.
— Просто невдячна, — докинув другий солдат. — Адже полковник Міндреау їй не лише батько, а й мати. Та померла, коли дівчинка була ще малою. І він сам виховав її.
Біля відділка ваговоз загальмував, і лейтенант з Літумою зійшли.
— Якщо не знайдете вбивць, всі вважатимуть, що великі тузи дали вам хабара, — мовив на прощання молоденький унтер.
Ваговоз зник у хмарі рудої куряви, і Літума почув, як лейтенант процідив крізь зуби:
— Не турбуйся, хлопче, ми на вірному шляху.
IV
Звістку про бешкети, що їх лейтенантик зчиняв у таларському борделі, до відділка принесла одна повія, Морська Вовчиця. Вона прийшла скаржитись, що її сутенер останнім часом лупцює її більше, ніж звикле: