— Коли говориш про вихватки, то не прогав цієї, Літумо! — застеріг начальник.
Лейтенантик забрався на прилавок із пляшкою піско в руці й наче зібрався виголошувати промову. Він розпростер руки й гарикнув: «До дна за шльондру, яка вас спородила!» Потім приклався до пляшки й так ковтнув, що в Літуми запекло в шлунку на саму тільки думку, що може статися з його нутрощами. Мабуть, лейтенантикові й справді допекло, бо він скривився й скулився так, наче після удару правою. Китаєць Ляо, кланяючись і посміхаючись, наблизився до нього і став умовляти його злізти й заспокоїтися. Проте льотчик тільки виматюкав його і додав, що коли той не застромить язика собі в зад, то потрощить на друзки всі пляшки. Ляо відійшов від нього з філософським виглядом, наблизився до Літуми й лейтенанта Сільви і присів навпочіпки:
— То нічого не зробите?
— Нехай ще трохи сп'яніє, — порадив лейтенант.
Льотчик уже заривався до сутенерів і завсідників, які уникали дивитися в його бік і танцювали собі, розмовляли й палили, наче й не помічали його. «Роздягніться, якщо ви мужчини, навіщо вам одяг! — розмахував той руками. — Соромитесь показати свої яєчка? Чи їх у вас катма? Або вони у вас такі мізерні, що ви недаремно соромитесь? А я своїми пишаюсь!»
— Дивіться і вчіться! — горлав лейтенантик. Він розстебнув пасок, штани кольору хакі сповзли, відкривши худі волохаті ноги. Літума побачив, як той захвицався, звільняючись від холош, однак льотчик чи то був надто п'яний, чи то надто лютився, але заплутався, захитався і полетів з прилавка на підлогу. Пляшка розбилася, а сам він гепнувся, наче мішок з картоплею. Розлігся регіт, і лейтенант Сільва підвівся:
— Пора, Літумо!
Поліцейський рушив за ним через танцювальний майданчик. Лейтенантик лежав долілиць серед битого скла, з заплющеними очима, зі штаньми на кісточках і голими ногами; він тільки очманіло сопів. «Оце гепнувся, сучий син», — подумав Літума. Вони взяли його під пахви й підняли. Той замахав руками, почав лаятись, але язик не слухався. З рота його тяглися цівки слини, він був п'яний як чіп. Удвох натягли йому штани, підперезали паском і поволокли до виходу. Повії, клієнти й сутенери заплескали в долоні, раді, що позбулися мороки.
— Куди його, лейтенанте? — спитав надворі Літума. Було вітряно, каламінова покрівля двигтіла й зірок на небі побільшало. Вогники Талари, ніби скориставшись темрявою, теж стали зірочками, що спустилися до моря.
— Віднесемо його на пляж, — мовив начальник.
— Пустіть мене, псюри, — мимрив лейтенантик, однак не пручався.
— Зараз, братику, зараз, — ніжно проказав лейтенант Сільва. — Тільки не гарячкуй.
Вони протягли його з півсотню метрів через піщаник, порослий колючками, до піщанистого пляжу. Опустили на пісок і посідали поряд самі. В халупах, що тулилися неподалік, не світилося. Вітер відносив у море музику й гамір з борделю. Пахло сіллю та рибою, плюскіт прибою заколисував, як снодійне. Літумі захотілося згорнутися клубочком на піску, затулити обличчя кашкетом й забути про все. Але ж він прийшов працювати, хай йому біс! Нетерпіння й острах охоплювали його на думку, що ця напівпритомна істота біля його ніг може зробити жахливе зізнання.
— То що, куме, трохи оклигав? — мовив лейтенант Сільва. Він підвів льотчика й всадовив, підпираючи собою і кладучи на плече руку, наче найщирішому другові. — Ти ще п'яненький чи вже протверезів?
— Що ти за псюра і що за псюра твоя мати? — пробелькотів льотчик і схилив голову на плече лейтенанта. Агресивний тон ніяк не в'язався з покірливим тілом, розм'яклим і ослаблим, що спиралося на лейтенанта Сільву, мов на спинку стільця.
— Я твій друг, братику, — озвався лейтенант Сільва. — Подякуй, що я забрав тебе з того борделю. Бо якби ти й далі демонстрував свій скарб, тобі б його відірвали. Сам подумай, що б ти тоді робив?
Лейтенант умовк, бо льотчика потягло на блювоту. Проте обійшлося, але лейтенант про всяк випадок відсторонив його голову.
— Ти, либонь, педик, — злостиво промимрив льотчик, коли позиви минулися. — Приволік мене сюди, щоб я зробив тобі приємність?
— Ні, братику, — всміхнувся лейтенант Сільва. — Я і справді хочу від тебе приємності, але не такої.
«У нього свій спосіб випитувати людські секрети», — захоплено подумав Літума.
— А яку, трясця твоїй матері? — Льотчик люто гикнув, у нього потекла слина і він знову притулився до лейтенантового плеча, довірливо, немов кошеня, що шукає материного тепла.
— Аби ти розповів мені, що сталося з Паломіно Молеро, друже, — голосно шепнув офіцер.