Літума здригнувся, а льотчик наче й не почув. Він ніби застиг, занімів, і Літумі навіть здалося, що й не дихає. Так і сидів непорушно якийсь час. А Літума дивився на свого начальника: чи повторить він запитання? Зрозумів його льотчик чи вдає, ніби не розчув?
— Нехай твоя суча мати розкаже тобі, що сталося з Паломіно Молеро, — раптом проскиглив лейтенантик так тихо, що Літума аж витяг шию. А льотчик скоцюрблено тулився до лейтенанта Сільви й тремтів.
— Моя бідолашна матуся й гадки не має, хто такий Паломіно Молеро, — так само лагідно відказав начальник. — А ти знаєш. Тож давай, друзяко, розповідай, як воно було, ми слухаємо.
— Нічого я про нього не знаю! — вискнув льотчик, і Літума аж здригнувся від несподіванки. — Нічого не знаю! Нічого! Нічого!
Голос його зривався, а сам лейтенантик дрібно тремтів.
— Та знаєш, знаєш, — лагідно переконував його лейтенант Сільва. — Тому й набираєшся щовечора у борделі, тому й поводишся, як недоумок. І пристаєш до сутенерів, наче тобі життя остогидло.
— Нічого я не знаю! — знову заскиглив лейтенантик. — Нічогісінько!
— Розкажи мені про худенького, і тобі полегшає, — лагідно правив своєї лейтенант Сільва, немов заколисуючи його. — Присягаю тобі, що це правда, братику, я ж бо трохи психолог. Дозволь висповідати тебе, тобі відразу покращає, слово честі.
Літума спітнів. Відчув, як сорочка липне до спини, але йому було скорше холодно. Бриз здіймав невеличкі хвилі, які розліталися з шумом за кілька метрів від берега. «Чого ти боїшся, Літумо, — думав поліцейський. — Заспокойся, візьми себе в руки». Перед очима стояв худенький, побачений там, серед каміння, а в голові стугоніла думка: «Зараз я взнаю, хто його вбив. Зараз взнаю».
— Ну, будь мужчиною, розповідай, — підбадьорював льотчика лейтенант Сільва. — І тобі покращає. Та не рюмсай.
Той справді схлипнув, як немовля, на плечі лейтенанта Сільви.
— Я плачу не через те, що ти думаєш, — промимрив, і його струснув новий позив до блювоти. — А п'ю тому, що цей сучий син устромив мені кинджал, не підпускає мене до жінки! Забороняє бачитися з нею. І вона не хоче мене знати, стонадцять їй чортів. Хіба можна так паскудно чинити, трясця їхній собачій матері?
— Атож, не можна, братику, — поплескав його по спині лейтенант. — А той сучий син, що не дає тобі бачитися з нею — Міндреау?
Льотчик відірвав голову від лейтенантового плеча. В молочному сяйві місяця сержант побачив його засоплене й заслинене обличчя. Розширені зіниці блищали п'яно й стривожено. Губи нечутно ворушилися.
— А чому полковник забороняє бачитися з його донькою, га? — спокійно цікавився лейтенант Сільва, наче про погоду. — Що ти їй зробив? Зіпсував її?
— Тс-с, цить! — знову схлипнув льотчик. — Хай йому біс, не згадуй його! Хочеш звести мене зі світу?
— Та що ти, братику, — заперечив лейтенант. — Я тільки хочу допомогти. Жаль дивитись, як ти страждаєш, упиваєшся, бешкетуєш. Ти ж занапащаєш свою кар'єру, невже не розумієш? Але більше я не згадуватиму про нього, слово честі.
— Ми мали наступного року побратися, щойно я одержу підвищення, — простогнав льотчик, тулячись до плеча лейтенанта. — Цей сучий син запевняв, ніби згоден, щоб на День незалежності ми обмінялися обручками. А показав мені дулю, розумієш? Як можна бути таким нечесним, таким підступним, таким підлим, дідько йому в пельку!
Раптом він обернувся і втупився в Літуму.
— А це що за паскудник? — схлипнув і знову похилився на лейтенанта Сільву. — Що йому тут треба? Звідки цей виродок взявся?
— Мій помічник, своя людина, — заспокоїв його лейтенант. — Ти його не бійся. І полковника Міндреау теж.
— Цить, не згадуй його, чорти б його вхопили!
— Вибач, я забув, — дружньо поплескав його лейтенант Сільва. — Воно всі батьки переживають, коли їхні донечки виходять заміж. Не хочуть їх втрачати. Нічого, з часом він полагідніє, і ти одружишся зі своєю коханою. Послухай доброї поради, переспи з нею. Завагітніє, то нікуди старий не дінеться, згодиться на шлюб. А тепер розкажи про Паломіно Молеро.
«Він — геній», — подумав Літума.
— Е ні, цей недолюдок не полагідніє. В нього нема серця, розумієш! — проскімлив льотчик. Його знову занудило. Крім усього, він без кінця гикав, і Літума подумав, що сорочка начальника, певно, геть запаскуджена. — Це чудовисько бавилося зі мною, як зі своїм індіанчиком. Тепер ти збагнув, що я дійшов до ручки? Розумієш, чому мені лишилося тільки напиватися щоночі?
— Атож, розумію, друже, — мовив лейтенант Сільва. — Ти закоханий, і тебе дратує, що не пускають до коханої. Але кому, скажи, спаде думка закохатися в доньку Міндреау, вибач, я хотів сказати, цього нелюда? А тепер, братику, розкажи мені про Паломіно Молеро.