— Нічого я не знаю! — скрикнув льотчик, знову поймаючись страхом. Зуби в нього цокотіли.
— Знаєш, — підбадьорив його начальник Літуми. — Знаєш, що чоловік тієї, кому він співав серенади, запідозрив щось, а то й застукав їх. Знаєш і те, що Молеро мусив тікати з П'юри. Тому й опинився тут, тому й пішов в армію. Але ревнивець усе розкрив, відшукав його і порішив. Якраз за те, про що ти казав. За те, що надто високо замірявся. За те, що ліз у чужий город. Тож не мовчи, хто його порішив?
Льотчика знову занудило, і цього разу він почав блювати, перегнувшись у попереку. Потім втер рукою губи й скривився. І заплакав, як дитина. Літума відчув і відразу, і жалість водночас. Сердезі, видно, було несолодко.
— Тобі дивно, чому я допитуюся, чиїх то рук діло? — розводився лейтенант, пихкаючи сигаретою. — Звичайнісінька цікавість, братику, що ж іще? Якщо його порішив хтось із бази, то що я вдію? Нічого. У вас свої закони, свої порядки, свої. До вас я не поткнуся зі своєю ложкою. Звичайнісінька цікавість, розумієш? Та й от що тобі скажу. Якби моїй гладунці хтось виспівував серенади та всілякі зворушливі болеро, я б теж не погладив його. То хто ж заподіяв смерть Паломіно, га?
Навіть такої миті лейтенант не міг обійтися без доньї Адріани. Це вже схоже на хворобу, хай йому біс! Льотчик відсторонився, щоб не втрапити в блювотиння, і вмостився на піску біля Літуми та лейтенанта. Зіперся ліктями на коліна й похилив голову. Певно, в його очах ще стрибали чортики. Літума розумів це його відчуття порожнечі, тривоги, неприкаяності, знайоме ще з часів «непереможних».
— А звідки ти знаєш, що він співав серенади на базі в П'юрі? — раптом стрепенувся льотчик. Він здавався то боязким, то розлюченим, а тепер у ньому поєдналося і те, і друге. — Який дідько сказав тобі таке?
І раптом Літума помітив: до них наближаються якісь постаті. За якусь хвилину вони вже півколом оточили їх. Їх було шестеро, озброєних гвинтівками та кийками, і в місячному сяйві Літума завважив нарукавні пов'язки. Поліція ВПС. По ночах вона обходить шинки, гульбища та бордель, виявляючи людей з бази.
— Я лейтенант Сільва з поліції. В чому справа?
— Ми прийшли по лейтенанта Дюфо, — озвався один, без нашивок на уніформі, певно, унтер.
— Помийте собі писок, перш ніж вимовляти моє ім'я! — загорлав льотчик. Він насилу підвівся, однак на ногах втримався, хоч і хитався і щохвилини міг звалитися. — Ніхто мене нікуди не забере.
— Такий наказ полковника, лейтенанте, — мовив командир патруля. — Вибачте, але ми мусимо вас забрати.
Льотчик щось промимрив, заточився і став падати, як при уповільненій кінозйомці. Старший віддав команду, і постаті підхопили лейтенанта Дюфо за руки й ноги й потягли. Той не пручався, лише щось нерозбірливо белькотів.
Літума й лейтенант Сільва дивилися, як вони зникли в темряві. Невдовзі віддалік заревів джип. Обоє допалили, поринуті кожен у свої думки. Лейтенант підвівся перший. Коли проходили повз бордель, почули музику, голоси, сміх: там, певно, веселощі були в розпалі.
— Ну ви й майстер розговорювати людей! Витягували, витягували і таки дещо витягли.
— Я не випитав усього, що він знає. Якби ще трохи часу, то, можливо, він би виклав усе. — Лейтенант сплюнув і глибоко вдихнув, наче хотів заповнити легені морським повітрям. — А знаєш, Літумо, що мені здається?
— Що, лейтенанте?
— На авіабазі кожний собака знає, як воно сталося. Від останнього двірника до Міндреау.
— Мене це не дивує, — згодився Літума. — Принаймні лейтенант Дюфо тому доказ. Гадаю, йому достеменно відомо, хто вбив худенького.
Вони довго йшли заснулою Таларою. Дерев'яні будиночки огортала темрява, лише де-не-де вікно жовтіло світлом від каганця. І за огорожею, в спеціальній зоні, запали ніч і тиша.
Раптом лейтенант озвався трохи дивним голосом:
— Зроби мені таку ласку, Літумо, прогуляйся берегом до рибалок. І поглянь, чи пішов у море «Таларський лев». Якщо пішов, іди собі спати, а коли ще тут, то зазирни в шинок і попередь мене.
— Що-що, лейтенанте? — здивувався Літума. — То ви…
— Спробую, — трохи нервово всміхнувся лейтенант. — Не знаю, чи станеться диво, однак треба спробувати. А воно куди складніше, ніж я уявляв. Та одного чудового дня це станеться, і знаєш чому? Я не вмру, поки не приборкаю свою гладуху і не дізнаюсь, хто вбив Паломіно Молеро. Ось два прагнення мого життя, Літумо. Може, ти й не повіриш, але вони для мене важать більше, ніж навіть підвищення по службі. Отож іди.