«І як він зараз ще думає про таке?» — дивувався Літума. Подумав про донью Адріану, яка собі безтурботно спить і гадки не має про несподівані відвідини. Ну й баламут цей лейтенант Сільва! Чи ж укоськає він її цієї ночі? Ні, Літума був певен, що донья Адріана не подарує йому такої радості. З-поміж халуп вибіг собака й з гавкотом кинувся на нього. Літума копнув його ногою, і той утік. У Таларі постійно смердить рибою, але цієї ночі смерділо просто нестерпно. Літума відчув аж наче запаморочення. Тож якийсь час ішов, затуливши носа хустинкою. Чимало човнів уже вийшло на риболовлю, на березі лишилось всього кілька, проте «Таларського лева» серед них не було. Він оглянув їх усі, щоб пересвідчитися остаточно. І вже хотів іти, як раптом помітив невиразну постать, що сиділа прислонившись до човна.
— Добрий вечір, — збентежено промимрив він.
— Добрий, — озвалася жінка, наче невдоволена, що порушили її самотину.
— Чого ви тут о такій порі, доньє Адріано?
Вона була в чорному светрі поверх сукні і, звичайно ж, боса.
— Принесла Матіасу вечерю. А потім він пішов у море, а я сіла трохи відпочити. Не спиться щось. А ти, Літумо, що тут загубив? Чи прийшов на побачення?
Поліцейський засміявся. Опустився навпочіпки біля доньї Адріани в напівтемряві — хмара якраз заступила місяць — дивився на її пишні форми, які зводили з розуму лейтенанта Сільву.
— Чого шкіришся? Не збожеволів, бува? Чи трохи випив? Я знаю, ти був у китайця Ляо.
— От і не вгадали, доньє Адріано. — Літума не міг погамувати сміху. — Якщо я вам розповім, ви живіт надірвете.
— То розказуй. І не смійся, як дурник.
Завжди в доброму гуморі, балакуча, шинкарка, однак, зараз була ніби зажурена. Тулила руки до грудей, ногою копирсала пісок…
— Вас щось тривожить, доньє Адріано? — споважнів він.
— Тривожить? Ні. Непокоїть, Літумо. Ніяк не виштовхаю Матіаса до лікарні. Опирається, а я не можу його переконати.
Вона зітхнула. Потім розповіла, що вже з місяць у чоловіка не минає хрип і після нападів кашлю виділяється кров. Що купила в аптеці ліків і мало не силоміць напоїла його, однак не допомогло. Певно, щось серйозніше, і звичайні ліки тут не зарадять. Може, треба його на рентген чи операцію. А упертюх і чути не хоче про лікарню, запевняє, що минеться, мовляв, не такий він пестунчик, щоб кашлянув раз і вже до лікаря. Але вона сама бачить, що йому гіршає, бо з кожним вечором йому дедалі важче виходити в море. Матіас заборонив казати дітям, що він харкає кров'ю. Та в неділю, коли ті прийдуть, вона їм усе розповість. Може, хоч вони вплинуть на нього.
— А ви дуже любите дона Матіаса, доньє Адріано?
— Я прожила з ним майже двадцять п'ять років, — всміхнулася жінка. — Аж неймовірно, як летить час. Матіас взяв мене молоденькою, п'ятнадцяти років. Я його боялася, бо він був значно старший. Він довго бігав за мною і таки добився свого. Мої батьки були проти, казали, буцімто він застарий, і заміжжя буде нетривке. Але, як бачиш, вони помилились. Шлюб виявився міцним і, зрештою, нам непогано велося вкупі. А чому ти питаєш, чи я люблю його?
— Бо мені аж соромно казати, чого я тут, — признався Літума.
Нога її, якою вона копирсала пісок, завмерла.
— Не розумію, Літумо. Що це ти загадуєш мені загадки?
— Бо лейтенант послав мене подивитись, чи пішов у море Матіас, — лукаво прошепотів поліцейський. Вона мовчала, тож він додав: — Пішов провідати вас, доньє Адріано, і не хотів, щоб ваш чоловік застукав його на гарячому. Певно, зараз там достукується до вас.
Запала мовчанка. Літума чув плюскотіння хвиль, що набігали на берег і затихали. І раптом завважив, що донья Адріана сміється: тихо, глузливо, тамуючи сміх. Літума засміявся й собі. Вони сміялися досить довго, дедалі голосніше й заразливіше, щойно позирали одне на одного.
— Негарно глузувати з почуттів лейтенанта, доньє Адріано!
— Він, либонь, і досі шкребеться в двері чи в шибку і благає, щоб пустила, — сміялася шинкарка. — Золоті гори обіцяє, певно. Ха-ха-ха! Обіцяє святому духові! Ну й ну!
Коли їхній сміх улігся, Літума побачив, що нога шинкарки знову копирсає пісок. Долинув гудок нафтоочисного заводу на перезмінку, бо завод працював цілодобово. На шосе гули ваговози.
— Лейтенант таки нестямно закоханий у вас, доньє Адріано. Ви б лише послухали — тільки й мови що про вас. На інших жінок і не дивиться. Для нього ви — королева Талари.
Донья Адріана втішено захихотіла.
— В нього надто довгі руки, він у мене ще схопить, — незлобиво мовила вона. — Закоханий до нестями? Звичайна примха, Літумо. Заманулося мене підкорити, а я не звертаю на нього уваги. От і затявся. Гадаєш, я повірю, що такий, як він, закохався в жінку, яка годиться йому в матері? Не така я дурна, Літумо. Атож, це звичайна примха. Якби я поступилася хоча б раз, вся його закоханість де й ділася б.