— А ви поступитеся хоч раз, доньє Адріано?
— І не подумаю, — образилася шинкарка, проте Літума відчув, що вдавано. — Я не якась там, а мати сімейства, Літумо. Мене не торкнеться жоден мужчина, окрім мого чоловіка.
— Тоді лейтенант не переживе, доньє Адріано. Присягаю, я ще не бачив мужчини, який кохав би палкіше, ніж він вас. Він навіть уві сні розмовляє з вами, уявіть собі.
— І що ж він каже мені уві сні?
— Цього я не можу повторити, бо там є не зовсім милозвучні слова, доньє Адріано.
Вона вибухнула сміхом, потім підвелась і зі схрещеними руками на грудях попростувала додому. Літума рушив за нею.
— Я рада зустрічі з тобою. Ти розвеселив мене і розвіяв тривогу, — озвалася жінка.
— І я радий, доньє Адріано. Я на трохи навіть забув про худенького. Він не йде мені з думок, відколи я побачив його там, серед каміння. Навіть кошмари мучать. Сподіваюсь, хоч цієї ночі спатиму спокійно.
Біля шинку він попрощався і подався до караульні. Вони з лейтенантом ночували там: офіцер у великій кімнаті поряд з приймальнею, а Літума в комірчині на внутрішньому дворику, де містилися камери. Інші поліцейські були одружені й жили зі своїми сім'ями в містечку. Літума ішов безлюдними вулицями і уявляв, як лейтенант шкребеться в шибку та шепоче ніжні слова, що їх чує хіба вітер.
Літума відразу помітив папірець, прикріплений до дверної ручки. Його, певно, почепили вмисне, щоб він відразу впав в очі. Літума обережно узяв папірець, зайшов до кімнати з дощатими стінами — державний герб, державний прапор, два письмових столи та кошик для сміття, — засвітив лампу і прочитав написане синім чорнилом і каліграфічним почерком, причому без жодних помилок:
«Вбивці Паломіно Молеро прийшли за ним у дім доньї Лупе в Амотапе. Вона знає, як усе сталося. Розпитайте її».
В комісаріат досить часто надходили анонімки, особливо про подружні зради й гендлярство в портовій митниці. А це була перша анонімка, де йшлося про смерть худенького.
V
— Амотапе, ну й назва! — глузливо докинув лейтенант Сільва. — Це правда, ніби вона постала від історії священика зі своєю служницею? Як ви гадаєте, доньє Лупе?
Амотапе розташувалося за якихось півсотні кілометрів південніше Талари, серед кам'янистих вапняків і гарячих дюн. Довкола — сухі чагарники, гайки ріжкових дерев і зрідка евкаліпт; плями блідої зелені трохи оживляли сірий, одноманітний краєвид. Дерева покривились, витягайсь і переплелися, щоб вбирати жалюгідну атмосферну вологу, тож віддалік скидалися на розкошланих відьом. Під благодайним шатром їхнього покрученого віття повсякчас товклися худющі кози, які скубли хрумкі стручки, що сипалися з гілок, та ще сонні віслюки й іноді пастух — засмаглий хлопчик або дівчинка з напрочуд жвавими очима.
— То, як на вас, ця історія зі священиком та його служницею не вигадана, доньє Лупе? — перепитав лейтенант Сільва.
Селище складалося з глиняних халуп чи бамбукових невеличких обор за тином і кількох огороджених штахетами будинків, що купчилися навкруг старовинного майдану з дерев'яною альтанкою, мигдальними деревами й декоративними кущами; тут височів пам'ятник Сімону Родрігесу, вчителю Болівара, який помер у цій глушині. Мешканці Амотапе — люди вбогі й закіптюжені, живуть від кіз, бавовнику та водіїв ваговозів і автобусів, які завертають з дороги між Таларою й Сульяною, щоб перехилити чарку кукурудзяної горілки чи трохи підживитися. Назва місцевості, за тутешньою легендою, виникла ще в колоніальні часи, коли в Амотапе, великому селищі, жив скнаристий парафіяльний священик, який не любив годувати подорожніх. Його служниця, така ж скупа, як і її хазяїн, забачивши подорожнього, щоразу скрикувала: «Мамо, там перехожий!», даючи цим знати, щоб господар сховав казанок з юшкою. Від тієї примовки ніби й пішла назва Амотапе.
— То це правда?
— Хтозна, — буркнула нарешті жінка. — Може, правда, а може, й ні. Бог відає.
Вона була худюща; висохла, як пергамент, ніби оливкова шкіра обтягувала випнуті вилиці. На гостей дивилася недовірливо, щойно вони з'явилися. «Значно недовірливіше, аніж дивляться в таких випадках люди», — подумав Літума. Втупила в них наполохані очі й час від часу терла руки, наче її лихоманило. А зустрівшись поглядом, вичавлювала настільки нещиру посмішку, що вона нагадувала гримасу. «І боїшся ж ти, кумасю, — виснував Літума. — Певно, знаєш чимало». Вона не зводила з них очей, поки подавала смажені підсолені банани з м'ясом і горілку. Як і тоді, коли лейтенант просив наповнити посудину з гарбуза. «Коли ж начальник візьметься за діло?» Літума відчував, як хміль дурманить йому голову. Був полудень, стояла задушлива спека. Він і лейтенант були тут єдині відвідувачі. За вікном бовваніла похилена церковка святого Ніколаса; вона стійко опиралася плинові часу. А далі, через піщаник, за якусь сотню метрів, до Талари або Сульяни по шосе мчали ваговози. І вони дісталися сюди машиною, навантаженою клітками з курчатами. Водій висадив їх на шосе, і вони йшли селищем, супроводжувані цікавими, що витикали голови з усіх халуп. На кількох халупах майоріли білі прапорці. Лейтенант запитав, котрий із шинків доньї Лупе. Гурт дітлахів, що супроводжував їх, відразу показав на халабуду, де вони зараз і сиділи. Літума відчув полегкість: ще б пак, жінка принаймні існує. Отже, подорож недаремна. Вони виїхали в негоду, нюхаючи пташиний послід і змахуючи пір'я, що набивалося в рот і вуха, оглушені кудкудаканням. Від спеки розколювалася голова. А щоб дістатися назад, доведеться знову голосувати на шосе, поки якийсь водій не змилується і не підкине їх до Талари.