Выбрать главу

— Розкрий злочин, і тобі дадуть генерала, Літумо, — кисло скривився Мавпа.

— Не так воно просто. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, а найгірше те, що власті не сприяють.

— Хіба там, у Таларі, влада не ви, брате? — здивувався Хосефіно.

— Лейтенант Сільва та я представляємо поліційну владу. А от військово-повітряні власті не сприяють нам. А хлопець служив в авіації, і якщо вони не поможуть, то який дідько все розкопає? — Літума здмухнув піну з кухля й сьорбнув пива, роззявивши рота, як крокодил. — Трясця їхній матері! Якби ви тільки бачили, що вони з ним зробили, то не веселилися б так і не збиралися б до борделю. І зрозуміли б, що ніщо інше не йде мені в голову.

— Та ми розуміємо, — відказав Хосефіно, — але набридло без кінця говорити про якийсь труп. Дай уже йому спокій, Літумо.

— Це тому, що ти став поліцейським, — докинув Хосе. — Ця робота вимотує всього. Та й не для тебе вона. Поліцейському треба кам'яне серце, бути справжнім покидьком, якщо на те. А ти з біса вразливий.

— Атож, я такий, — скрушно визнав Літума. — У мене з голови не йде той малий. Дошкуляють кошмари, мені здається, що то мене оскопили, а не його. В нього, сердеги, яєчка звисали мало не до колін, розчавлені на яєчню.

— А ти хоч помацав їх, братику? — зареготав Мавпа.

— До речі, про яєчка: лейтенант Сільва ще не впорав оту товстуху? — поцікавився Хосе.

— Ця подробиця позбавляє нас спокою, — додав Хосефіно. — То як, він ще не впорав її?

— Він, певно, помре, якщо не доб'ється свого, — зітхнув Літума.

Хосе підвівся:

— Ну гаразд, сходімо в кіно та трохи розважимось, бо до півночі знудимося, як на поминках. У «Варьєдадес» іде мексіканський фільм з Росітою Кінтаною в головній ролі. Звісно, коштом поліції.

— Я не маю навіть на пиво, — докинув Літума. — Позичиш, Чунгіто?

— Нехай тобі позичає знаєш хто, — відказала Чунга, що нудьгувала за прилавком.

— Я знав, що ти так скажеш, — мовив Літума. — Просто хотів подратувати тебе.

— Подратуй свою матір, — позіхнула Чунга.

— Два-нуль, — криво осміхнувся Мавпа. — На користь Чунги.

— Не сердься, Чунгіто, — мовив Літума. — Ось тобі гроші. І не чіпай моєї матусі, нехай собі спочиває спокійно на кладовищі в Сімбілі.

Чунга, довготелеса сувора жінка непевного віку, порахувала гроші і простягла решту, коли поліцейський, брати Леони та Хосефіно зібралися виходити.

— А скажи, Чунгіто, — підкусив її Хосефіно. — Тебе ще не били пляшкою по голові за таку твою чемність?

— А чого тебе так цікавить? — Чунга навіть не удостоїла його поглядом.

— Бо тебе нею колись-таки пригостять, надто вже люб'язна.

— Піду об заклад, що тільки не ти, — позіхнула Чунга і знову зіперлася на прилавок — грубезну дошку, покладену на кілька діжок.

Четверо «непереможних» перетнули піщану місцину, дійшли до шосе й повз п'юрський клуб для білих рушили до пам'ятника Грау[1]. Вечір був теплий, тихий і зоряний. Пахло ріжковими деревами, козами, ослячим послідом, смажениною, і Літума, в якого з думок не йшов розтерзаний Паломіно Молеро, запитав себе, чи не жалкує він, що служить у поліції, а не провадить богемне життя «непереможного». Ні, не жалкує. Хоча служба й бридка, однак тепер має зарібок і його життя не таке непевне. Хосе, Мавпа та Хосефіно насвистували якийсь вальс, а він силкувався уявити приємний голос і чарівливу мелодію, якими малий зачаровував слухачів. Біля «Варьєдадеса» розпрощався з братами й Хосефіно, мовляв, водій ваговоза мусить вертатися до Талари дещо раніше, тож він підкине і його. Друзі ще спробували стрельнути в нього кілька дрібняків, але нічого з того не вийшло.

Літума попростував до головної площі. На розі побачив поета Хоакіна Рамоса з моноклем; він волік козу, яку називав своєю газеллю. На площі вирував люд, мовби в чеканні нічного свята. Не звертаючи ні на кого уваги, швидко, наче закоханий, що спізнюється на побачення, Літума перетнув Старий міст і подався до кварталу Кастілія. Задум визрів ще за пивом у Чунги. А раптом старої немає? Або переїхала кудись, щоб забути своє горе?

Жінка, проте, сиділа біля своєї цегляної оселі на ослоні й лущила в миску кукурудзу. Крізь прочинені двері було видно освітлену гасовою лампою кімнату і скромні меблі: плетені стільці, деякі без сидіння, стіл, кілька глеків з висушеного гарбуза, скриню, що, либонь, правила за буфет, і кольорове фото. «Худенький», — подумав сержант.

— Добрий вечір, — мовив, поставши перед господинею. Завважив, що жінка боса і в тому ж чорному платті, що і вранці, коли приходила до відділка в Таларі.

вернуться

1

Грау Мігель (1834–1879) — перуанський адмірал, брав участь у війні з Чілі 1879–1883 рр.