— Я нічого не знаю, нічогісінько! Мені страшно, о господи! — скиглила жінка. Однак було видно, що вона знає все і їй важко тримати його в собі. — Поможи й захисти мене, святий Ніколасе.
Вона двічі перехрестилась і поцілувала зчеплені пальці.
— Давайте з самого початку! — звелів лейтенант. — Коли й навіщо приходив Паломіно Молеро? Давно ви його знаєте?
— Я не знала його, зроду-віку не бачила, — заперечила жінка; голос її то тихішав, то вищав, ніби не слухався її, очі бігали. — Я не пустила б його ночувати, якби не дівчина. Вони шукали священика, отця Єзекіїля. Але його не було. Та він і рідко буває вдома, все подорожує.
— Дівчина? — вихопилося в Літуми.
Лейтенант гостро зиркнув на нього.
— Дівчина, — затремтіла донья Лупе, — авжеж. Вони так умовляли мене, що я не встояла. Навіть не через гроші, сеньйоре, хоча, бог свідок, вони мені не зайві. Мого чоловіка переїхав трактор, я ж вам казала. Присягаю Всевишнім, який бачить і чує все на небесах, присягаю святим Ніколасом, нашим оборонцем. Вони й грошей не мали, ледь вистачило на харч. А ліжко я їм так віддала, вони ж хотіли побратись. Пожаліла, бо ж зовсім ще юні, майже діти, а вже такі закохані, сеньйоре. Звідки мені знати, що таке станеться? Господи, чим я завинила перед тобою, що так покарав мене?
Пускаючи кільця диму і пронизуючи жінку поглядом з-за окулярів, лейтенант чекав, поки донья Лупе хрестилася, терла руки й обличчя, наче прагнула його роздряпати.
— Ви добра душа, я це одразу збагнув. — Голос лейтенанта не змінився. — Не бійтеся, розповідайте. І довго голуб'ята пробули тут?
Пронизливий рев ослиці знову розітнув ранкову тишу, цього разу ближче. Літума почув тупіт копит. «От і по всьому», — виснував він.
— Лише два дні, — мовила донья Лупе. — Вони чекали священика, але отець Єзекіїль не з'являвся. Він весь час мандрує. Каже, що їде хрестити чи вінчати когось на гірських хуторах чи в Аябаці, адже він такий святобливий. А втім, хто знає, бо всяке кажуть про ці його роз'їзди. Я сказала їм, що не варто чекати довше, бо ж його може не бути і тиждень, і десять днів. Наступного ранку вони збиралися до Сан-Хасінто. Мала бути неділя, і я сама нараяла їм з'їздити туди. Священик із Сульяни править у Сан-Хасінто недільну месу, тож міг би повінчати їх. То була їхня найбільша мрія — священик, який би їх повінчав. «А тут доведеться чекати бозна-скільки. Їдьте, їдьте до Сан-Хасінто».
— Однак голуб'ята не поїхали? — урвав її лейтенант.
— Ні. — Жінка вжахнуто глянула на лейтенанта, на Літуму, потім знову на лейтенанта. Її аж тіпало, зуби цокотіли.
— Бо… — почав і значуще вмовк лейтенант.
— Бо в суботу надвечір по них приїхали, — тихо проказала жінка, і очі її розширились.
…Вечоріло. Сонце розжареною кулею зависло над евкаліптами й ріжковими деревами; бляшані дахи виблискували. Донья Лупе саме куховарила біля вогнища, коли помітила автомобіль, що від шосе мчав до Амотапе — підстрибуючи, ревучи й здіймаючи куряву. Мчав прямісінько до майдану. Вона дивилася, як він наближався. Молодята теж бачили машину, однак звернули увагу, коли та загальмувала біля церкви, де закохані сиділи й цілувалися. Вони цілий божий день цілувалися. «Годі, годі вам, діти ж бачать! Краще розмовляйте чи співайте»…
— А він же гарно співав, правда? — неголосно докинув лейтенант, заохочуючи жінку. — Особливо болеро?
— Та й вальси, й народні пісні, — потвердила жінка і зітхнула так тужно, що Літуму пересмикнуло. — Навіть кумананас, де змагаються двоє. Він це вмів, як ніхто.
— Автомобіль під'їхав до Амотапе і ви його побачили, — нагадав лейтенант. — Вони кинулися навтьоки? Сховалися?
— Вона благала, щоб він тікав, ховався. Лякала його: тікай, любий, мерщій ховайся, я не хочу, щоб вони тебе…
«Ні, кохана, ти вже моя, ми дві ночі провели разом, ти моя дружина. Тепер ніхто нам нічого не зробить. Вони мусять змиритися з нашим коханням. Я нікуди не піду. Я побалакаю з ними».
А вона, знай, злякано повторювала: тікай же, тікай, вони тебе… я навіть не знаю, що вони зроблять з тобою. Біжи, я затримаю їх, не хочу, щоб тебе вбили, любий.
Донья Лупе наче знову перейнялася страхом дівчини.
«Хто це? — показала вона на забрьохану машину; з неї вийшли невиразні постаті і наближалися на тлі згасаючого обрію. — Хто це? Господи, що зараз буде?»
— І хто ж вони, доньє Лупе? — Лейтенант Сільва пихкнув сигаретою.
— А хто ж, — з несподіваною люттю, яка переважила страх, процідила жінка. — Хто ж, як не ви.
— Ми? Поліція? Ви, певно, маєте на увазі військову поліцію, з авіабази в Таларі?