— Що ж мені робити, сеньйоре? — бідкалася донья Лупе. — Порадьте…
Лейтенант, вже підвівшись, запитував, скільки вони винні за випивку та закуску. Жінка відповіла, що нічого, проте офіцер наполягав: він не з тих, хто живе чужим коштом, і платить за все, що споживає, байдуже, на службі він чи поза службою.
— То що ж мені тепер робити? — благала донья Лупе, ламаючи руки. — Вони ж уб'ють мене, як того бідолаху, невже не розумієте? Куди мені тікати — і якби було куди? Я ж допомогла вам, як ви просили? Скажіть, що мені тепер робити?
— Мовчати, доньє Лупе, — чемно мовив лейтенант, кладучи гроші біля посудини з гарбуза. — Ніхто вас не вб'є, ніхто нічого не заподіє. Живіть, як досі, і забудьте, що бачили й чули, усе, що нам розповіли. Бувайте здорові.
І звично підніс два пальці до козирка. Літума підхопився й собі і рушив за лейтенантом, забувши попрощатись. На вулиці вони наче відразу занурилися в пекло, і невдовзі Літума відчув, що його сорочка мокра, а в голові гуде. Лейтенант Сільва крокував начебто невимушено, хоча черевики грузли в піску і йти було важко. Вони простували звивистою вулицею, центральною в Амотапе, в бік пустирища та шосе. Літума скосив очі й помітив за огорожами людські голови, цікаві й занепокоєні очі. Люди поховалися, але він був певен: щойно вони заберуться з Амотапе, як юрба посуне до оселі доньї Лупе з розпитуваннями, що та як. Ступали мовчки, поринуті в свої думки, лейтенант трохи попереду. Біля останніх будиночків якийсь коростявий пес ошкірився на них. На піщанику між каміння гасали прудкі ящірки. Літума подумав, що тут, у відкритому полі, певно, водяться і лисиці. За ті два дні в Амотапе худенький і дівчина, мабуть, чули їхнє завивання по ночах, коли, зголоднілі, вони вирушали до кошар і курників. Мабуть, лисяче виття лякало дівчину і вона горнулася до хлопця, а той шепотів їй ніжні, заспокійливі слова. Чи сп'янілі від кохання, вони й не помічали нічого, окрім своїх почуттів? Це вперше тут вони пізнали одне одного? Чи й раніше, на сипучих пісках біля авіабази в П'юрі?
Поки дійшли до шосе, Літума геть змок, наче ото в одежі занурився в струмок. Завважив, що кремова сорочка лейтенанта Сільви вкрилася плямами поту, а чоло змокріло. Не видніло жодного автомобіля. Лейтенант здвигнув плечима.
— Терпіння, — буркнув він. Дістав пачку «Інкас», пригостив Літуму, запалив сам. Деякий час мовчки палили під пекучим сонцем, вдивляючись у марево озер, струмків і морів, що поставали над неосяжними пісками. Перший ваговоз, що мчав у бік Талари, не зупинився, хоч вони відчайдушно махали кашкетами.
— Коли я ще починав служити в Абанкаї, одразу після офіцерської школи, у мене був начальник, який не терпів образ. Знаєш, що він робив у таких випадках, Літумо? Вихоплював пістолет і прострілював шини. — Лейтенант сприкрено провів поглядом ваговоза, що віддалявся. — Ми звали його капітан Стегнолап, бо був неабияким бабієм. А тобі не хотілося б провчити цього нечему?
— Атож, лейтенанте, — неуважливо погодився Літума.
Офіцер поглянув на нього.
— Тебе приголомшило почуте?
— Я не можу до кінця повірити в те, що розповіла сеньйора. І в те, що сталося в цій глушині,— потвердив поліцейський.
Лейтенант пожбурив недопалок на протилежний бік шосе і втер чоло та шию вже мокрим носовичком.
— Авжеж, препаскудні речі вона розповіла, — визнав він.
— Ніколи б не подумав, що все відбулося саме так, лейтенанте. Припускав бозна-що, тільки не це.
— Отже, ти знаєш, що сталося з худеньким, Літумо?
— Більш-менш, лейтенанте, — пробубонів той. І нерішуче додав: — А ви хіба ні?
— Поки що ні, — озвався офіцер. — І це ти мусиш затямити. Ніщо не дається легко, Літумо. Правда, іноді навіть найсвятіша, якщо придивитися до неї зблизька і зусібіч, може виявитись напівправдою, а то й узагалі брехнею.
— Воно, звісно, — промимрив Літума. — Та хіба тут не все зрозуміло?
— Хоч для тебе це і брехня, але я і досі не певен, що його вбили полковник Міндреау й лейтенант Дюфо. — Лейтенант наче поважно розмірковував уголос. — Знаю достеменно одне: саме ці двоє забрали звідси молодят.
— Скажу вам одне, — неголосно мовив Літума. — Найбільше приголомшило мене знаєте що? Тепер я збагнув, чому Паломіно подався добровольцем на авіабазу. Щоб бути біля коханої дівчини. Це не видається вам незвичайним? Хлопець, звільнений від служби, пішов на неї добровільно, щоб бути поряд з коханою?