— То лейтенанта Дюфо зовуть Рікардо? Отже, його кличуть Річардом.
— Знає він і те, що ви їздили в Амотапе до доньї Лупе, — глузливо додала дівчина.
Вона була невисока на зріст, дрібна, з невиразною постаттю. Красунею її не назовеш. Може, Паломіно Молеро закохався в неї тому, що вона була така, яка була.
— Батькові відомий кожен ваш крок.
Навіщо вона це каже? І чому розмовляє так дивно? Алісія Міндреау ніби й не погрожує, а скорше глузує з них чи просто пустує. Літума підстрибом спускався слідом за дівчиною. З-під його черевиків, кривуляючи, розбігалися краби. Довкола ні душі. Певно, люди зі складів теж порозходились, бо двері були зачинені і всередині стояла тиша. Ген унизу, в бухті, буксир курсував між двома молами, вивергав клуби сірого диму і час від часу сигналив. Людський мурашник копошився на березі.
Вони дісталися стежки, що вела до огорожі, яка відділяла будівлі «Інтернешнл» від містечка. Лейтенант узяв велосипед і повів однією рукою. Йшли повільно. Під ногами хрускотіли порожні панцирі крабів.
— Я йшла за вами від самісінького відділка, а ви й не помітили, — озвалася дівчина чи то сердито, чи то глузливо. — Біля огорожі мене не хотіли пускати, але я пригрозила батьком. А ви й не бачили. Я чула всі ваші бридкі слова, а ви витаєте бозна-де. Якби не озвалася, то й досі не помітили б.
Лейтенант, посміюючись, згідливо хитнув головою.
— Чоловіки, коли поряд немає жінок, схильні казати непристойності,— вибачився він. — Ми прийшли перевірити, чи не нагодився якийсь контрабандист. І не винні, що одній з таларчанок заманулося якраз скупатись. Це життєві збіги, чи не так, Літумо?
— Атож, лейтенанте, — погодився поліцейський.
— В усякому разі ми до ваших послуг, сеньйорито Міндреау, — напрочуд чемно додав офіцер. — Як ваша ласка? Ви волієте розмовляти в відділку? У затишку, попиваючи газовану воду, воно краще. Хоч мушу попередити: у нас немає таких зручностей, як у вашого татуся на авіабазі.
Дівчина не відповіла. Літума відчував, як пульсує кров у його жилах і в скронях — повільна, густа, темно-червона. Біля огорожі черговий поліцейський Лусіо Тіноко з Гуанкабамби козирнув лейтенантові. Тут же були троє охоронців із «Інтернешнл» — їх здивувала поява дівчини в незвичному товаристві. Невже в містечку вже знають, що сталося в Амотапе? Літума, принаймні, тут ні при чому: нікому й словом не прохопився про свідчення доньї Лупе. Проминули лікарню компанії, її дерев'яні будівлі, що тьмяно виблискували зеленою фарбою. В управлінні порту вартували двоє моряків з гвинтівками на плечі. Один підморгнув Літумі, немов питав: «Що за товариство?» Мимо з квилінням пролетіли чайки. Вечоріло. За сходами та балюстрадою «Королівського готелю», єдиного в містечку, Літума побачив, що сонце вже занурюється в море. Денна спека змінювалась приємною прохолодою.
— А полковник Міндреау знає про ваш візит? — гречно поцікавився лейтенант Сільва.
— Не вдавайте дурника, — різко кинула дівчина. — Звісно, ні.
«Але зараз дізнається», — подумав Літума. Охоронці проводжали їх здивованими поглядами й перешіптувались.
— І ви прийшли сповістити, що полковник знає про лейтенанта Дюфо та сеньйору Лупе? — спитав лейтенант Сільва. Він дивився перед собою, не обертався до Аліси, і Літума, який трохи відстав, бачив, що й вона уникає дивитися на офіцера.
— Так, — відповіла дівчина.
«Брехня», — подумав Літума. Що вона хотіла їм сказати? Чи її підіслав полковник? В кожному разі їй було важко, або, може, бракувало мужності. Дівчина насупилася, її рот трохи розтулився, ніздрі задертого носика збуджено роздувалися. Вона мала на диво білу шкіру й довгі вії. Можливо, саме ця пещена тендітність і полонила Паломіно? Як воно не є, а вона вже розкаювалась, що прийшла до них. І не розповість того, що збиралася.
— Дуже приємно, що прийшли поговорити з нами, — чемно проказав лейтенант. — Я і справді вам вдячний.
Мовчки пройшли ще з півсотню кроків під квиління чайок і шум прибою. В одному з дерев'яних будиночків жінки вправно чистили рибу. Довкола, чекаючи тельбухів, гарчали собаки. Різкий, неприємний запах бив у ніздрі.
— А яким був Паломіно Молеро, сеньйорито? — раптом озвався Літума і сам злякався. В нього це вихопилося зненацька, несамохіть. Та лейтенант і дівчина навіть не глянули в його бік. Літума, спотикаючись, шкандибав трохи позаду них.
— Добра душа, — долинув голос дівчини. — Янгол небесний.
Голос її не тремтів, у ньому не було ні гіркоти, ні туги. Як і ніжності. Вчувалися ті ж — чи то наївні, чи то глузливі — нотки, які раптом сповнювалися люттю.