— Ті, хто знав його, кажуть те саме, — буркнув Літума, коли мовчанка затяглася. — Він був найдобрішою людиною.
— Певно, вас приголомшило це нещастя з ним, сеньйорито Алісіє? — спитав лейтенант.
Алісія Міндреау не відповіла. Якраз проминали недобудовані оселі, деякі ще без дахів, в інших дощаті стіни збиті лише наполовину. Перед кожною — тераса на палях, під якими хлюпотіли хвилі, бо починався приплив. Старі в майках сиділи на сходах, голі дітлахи збирали мушлі, жінки сходилися в гурти. Чувся сміх, в повітрі гостро пахло рибою.
— Друзі запевняють, ніби я чув його спів у П'юрі, — почув Літума власний голос. — Та хоч як силкуюсь, згадати не можу. Кажуть, він неперевершено виконував болеро.
— І креольську музику теж, — рішуче хитнула головою дівчина. — І чудово грав на гітарі.
— До речі, про гітару, — підхопив Літума. — Це якась нав'язлива ідея доньї Асунта, його матері, щоб їй повернули його гітару. Хто б її міг узяти?
— Вона в мене! — Алісія Міндреау раптом похопилася, мовби несамохіть сказала те, чого не збиралася казати.
Знову запала мовчанка. Простували до центру Талари, заглиблювалися в лабіринт все людніших вуличок. На скелі з маяком і в Пунта Арена з котеджами грінго й вищих чинів «Інтернешнл», хоч і не споночіло, вже світилися ліхтарі. Як і за прибережними скелями, в Табласо, на території авіабази. На одному кінці бухти, над нафтовою вишкою, вихопився сніп червонясто-золотавого полум'я, немов велетенський краб занурив у море свої клешні.
— Бідолашна сеньйора казала: «Коли ви знайдете гітару, то знайдете і тих, хто його вбив», — тихо мовив Літума. — І річ не в тім, що донья Асунта щось знала. Просто інтуїція матері.
— Яка вона? — обернулася до нього дівчина. Літума побачив її обличчя — сполотніле, роздратоване, цікаве.
— Ви про донью Асунту, матір Паломіно Молеро? — перепитав він.
— Вона метиска? — нетерпляче уточнила вона.
Літумі здалося, ніби його начальник всміхнувся.
— Проста собі жінка. Як усі ці люди, що їх ми бачимо, така, як і я, — мовив аж трохи роздратовано, що його самого здивувало. — Звісно, вона не з того стану, до якого належите ви. Вас цікавило саме це?
— Він не схожий на метиса, — вона промовляла вже лагідніше, мовби сама до себе. — Тонке волосся, навіть трохи світле. І я ще не зустрічала такого вихованого хлопця. Ні Рікардо, ні навіть мій батько цим не відзначаються. Важко повірити, що він навчався не в приватній школі і жив у кварталі Кастілія. Єдине, що в нього метиське, це ім'я — Паломіно. А друге його ім'я ще гірше — Фемістокл.
Лейтенант наче усміхнувся знову, проте Літумі слова дівчини не здалися смішними. Він дещо збентежився і водночас відчув зацікавлення. Чи болить їй, чи обурює її смерть Паломіно? Це було годі вгадати. Дочка полковника говорила так, ніби Паломіно Молеро не вмер жахливою смертю, а й досі жив. Може, вона несповна розуму?
— Де ви познайомилися з Паломіно Молеро? — спитав лейтенант Сільва.
Вони підійшли до тильного боку церкви, біла стіна якої правила за екран для пересувного кінотеатру сеньйора Теотоніо Кальє Фріаса. Кінотеатр не мав ні даху, ні стільців. Глядачі, які хотіли сидячи дивитися фільм, приносили стільці з собою. Проте більшість вмощувалася навпочіпки або просто на землі. Вхід за натягнуту мотузку, що відгороджувала уявний кінозал, коштував п'ять реалів. Лейтенант і Літума мали право заходити туди безкоштовно. Ті, хто не бажав платити, могли дивитися фільми з-за мотузки. Звідти хоч і погано, теж було видно, і доводилося витягувати шию. Тут, чекаючи сутінок, вже зібралося чимало людей. Дон Теотоніо Кальє Фріас налагоджував кіноапарат. Проектор був один і функціонував виключно завдяки його кмітливості, це ж бо він здогадався зробити відвід од ліхтаря на розі. Після кожної бобіни наставала перерва, щоб зарядити наступну, через що сеанс тривав надто довго. Однак глядачів вистачало, особливо влітку. «Після цієї історії з худеньким я майже не був у кіно, — подумав Літума. — А що йде сьогодні? Мабуть, мексіканська «Таємна ріка» з Долорес дель Ріо та Колумбою Домінгес.
— На дні народження Лали Меркадо, в П'юрі, — озвалася раптом дівчина, що Літума не відразу збагнув, про що йдеться. — Його найняли співати. Дівчата запевняли, що він гарно співає, що в нього чудовий голос. Та й взагалі непоганий хлопець, і не схожий на метиса. Він і справді не схожий на метиса.
«Ці ще мені білі!» — обурився Літума.
— І присвятив вам якусь пісню? — поцікавився лейтенант напрочуд вишукано. Літума щоразу відкривав нове у поводженні свого начальника, і зараз це були вишукані манери.