— Три, — ствердила дівчина. — «Остання ніч з тобою», «Місячний промінь» і «Чарівна лялечка».
«Вона несповна розуму», — вирішив поліцейський. Велосипед Алісії, що його лейтенант Сільва вів лівою рукою, час від часу пронизливо вищав, і це трохи дратувало Літуму.
— І танцювали, — додала дівчина, — один танець. Він із кожною танцював по разу. Тільки з Лалою Меркадо двічі. Не тому, що вподобав її, просто це був її день народження. І нікого це не шокувало, навпаки, кожній хотілося, щоб він запросив її. І поводився, як порядний хлопець. Та й чудово танцював.
«Порядний хлопець», — подумки повторив Літума, обходячи вкриту мурашками, висохлу морську зірку. Либонь, лейтенанта Сільву Алісія теж має за порядного. Його ж, звісно, ні. «Метис з голови до п'ят. З кварталу Мангачерія, до ваших послуг». Йшов примруживши очі, не помічаючи таларських сутінок, які швидко поглинав вечір. В уяві постали веселий гомін, ошатні зала та сад, де зібралася гарно вбрана молодь у якоїсь Лали Меркадо в Буенос-Айресі, в кварталі для білих, біля піщаника, посеред якого стоїть бар Чунги. Ті двоє, що танцювали осторонь, не зводячи очей одне з одного, були Алісія Міндреау і Паломіно. Ні, неймовірно. Але ж вона розповідала сама:
— Коли він запросив мене до танцю, то сказав, що закохався з першого погляду. — Навіть тепер у її голосі не чулося смутку, говорила швидко, відсторонено, ніби виконувала повинність. — Сказав, що вірив у кохання з першого погляду і тепер упевнився, що воно існує. Бо щойно побачив мене і закохався. Мовляв, можу кепкувати з нього, якщо хочу, але це так. І що вже ніколи не закохається в іншу жінку. Навіть коли я не помічатиму його, коли ставитимусь до нього зневажливо, все одно він кохатиме мене до скону.
«Так воно й вийшло», — подумав Літума. Чи плакала дівчина? Аж ніяк! Поліцейський не бачив її обличчя, бо йшов за нею і лейтенантом, однак у голосі її не бриніли сльози, він лунав сухо, спокійно. Водночас вона говорила ніби й не про себе, а про когось іншого, ніби це не стосувалось її, ніби й не було тут крові й смерті.
— Він обіцяв, що співатиме мені серенади. Щовечора співатиме і закохає мене в себе, — додала дівчина по хвилі. Вищання велосипеда викликало в Літуми невимовний сум, він чекав його, а коли чув, його обсипало приском. До нього долинув голос лейтенанта, що захлинався соловейком:
— Справді? Так і було? І він дотримав слова? Співав серенади перед вашою оселею на авіабазі в П'юрі? І ви зрештою закохалися в нього?
— Не знаю, — відповіла дівчина.
«Не знає? Як вона може не знати?» — подумав Літума. Спробував пригадати, коли був закоханий найбільше. Хіба що в Мече, чорнявку з немов виточеною постаттю, подружку Хосефіно, якій так і не освідчився? Так, напевне в неї. Хіба можна не знати, закоханий ти чи ні? Дурниці. Чи вона й справді трішки несповна розуму? А може, вдає, щоб спантеличити їх? Раптом полковник підіслав її? Проте жодне припущення не здавалося переконливим.
— То Паломіно Молеро співав вам серенади на авіабазі в П'юрі? — туркотів лейтенант. — І не раз?
— Після того дня народження — щовечора. Поки батька не перевели сюди.
Хлопчаки стріляли з рогаток у кота китайця Тяна. Переляканий кіт бігав по даху і нявчав. З-за рогу вискочив сам китаєць з мітлою, і хлопчаки, сміючись, кинулися врозтіч.
— А як сприймав ці серенади ваш тато? — проспівав лейтенант Сільва. — Ніколи не ганяв хлопця?
— Він знав, що той співає мені, не глухий…
Літумі здалося, що чи не вперше Алісія Міндреау завагалася. Наче хотіла щось додати й передумала.
— І що ж татко? — допитувався лейтенант.
— Казав, що я для Паломіно, певно, англійська королева, — мовила дівчина незворушно. — А коли я передала ці слова, Паліто заперечив: «Твій батько помиляється. Ти для мене значно більше, ніж англійська королева. Для мене ти скорше діва Марія».
Літумі здалося, що лейтенант глузливо пирхнув. Паліто? То це так вона охрестила Паломіно? Чи, може, це кумедне ім'я Паліто — пристойніше, ніж Паломіно чи Фемістокл? «Ну й баламути ці білі!»
Вони дійшли до відділка. Черговий Раміро Матело з Чіклайо подався кудись, навіть не лишивши записки. Двері були зачинені. І щоб відімкнути їх, лейтенант прислонив велосипед до стіни.
— Проходьте й сідайте, — за мить схилився в чемному поклоні офіцер. — Можемо пригостити вас газованою водою або кавою. Прошу, сеньйорито.
Вже звечоріло, тож поки засвічували лампу, мусили наштовхуватись у темряві на різні предмети. Дівчина чекала біля дверей. Ні, вона не плакала. Літума дивився на її тендітний профіль на тлі дошки, де вивішувалися рапорти й зведення за день, і думав про худенького. В нього стискалося серце, на душі був неспокій. Аж не віриться, що все насправді. Невже те, що розповіла їм ця тендітна дівчина, стосувалося Паломіно Молеро? Літума бачив її, та йому здавалося, ніби дівчини тут немає, що вона нічого не казала, ніби все те йому вчулося.