— Ви не стомилися? — Лейтенант розпалював примус, на якому стояв завжди повний чайник. — Подай сеньйориті стільця, Літумо!
Алісія Міндреау присіла на краєчок стільця, що його підсунув поліцейський. Сиділа спиною до дверей та лампи над входом. Обличчя її лишалося в напівтемряві, жовтувате сяяння окреслило її силует. Так вона здавалася молодшою, ніж насправді. Може, вона ще вчиться в коледжі? В сусідній оселі щось смажили. Хтось п'яно наспівував про Паїту[10].
— Чого не подаси сеньйориті газованої води? — дорікнув лейтенант.
З відра води, де вони охолоджували пляшки, Літума квапливо витяг одну. Відкупорив і простягнув дівчині, вибачаючись:
— У нас нема ні склянок, ні чарок. Пийте просто з пляшки.
Дівчина взяла пляшку й піднесла до губ. Вона дивачка? Чи переживає все в собі, не показує людям! А може, поводиться так, бо хоче щось приховати? Дівчина була немов закам'яніла, немов не розуміла, що перебуває у відділку, з ними, немов не пам'ятала, що розповідала. Літумі стало незручно, його бентежив такий стан дівчини. З острахом подумав: а що, коли до відділка нагряне полковник з патрулем і зажадає пояснень.
— Випийте ще кави, — лейтенант простягнув їй кухоль, до якого всипав ложечку розчинної кави. — Скільки цукру вам покласти? Одну грудочку, дві?
— Що буде з моїм батьком? — різко кинула дівчина. В її голосі був скорше не переляк, а злість. — Його заарештують? Розстріляють?
Дівчина не взяла кухоль, і Літума побачив, як лейтенант сам сьорбнув кави, потім присів на краєчок столу. П'яничка надворі вже не співав, а теревенив про те ж таки морське проміння Паїти, яке обпекло його, і тепер на нозі в нього пухирі; він шукав жалісливу жінку, яка б зарадила йому.
— Нічого з вашим батьком не станеться, — хитнув головою лейтенант Сільва. — А що йому може бути? Швидше за все, нічого. І не переймайтеся цим, сеньйорито Алісіє. Ви й справді не хочете кави? Я цю випив, але, якщо хочете, можу приготувати ще.
«Він — ясновидець, — подумав Літума. — Такий розговорить і німого». Він позадкував, поки не вперся в стіну. Бачив перед собою тонкий профіль дівчини, примхливо задертий носик і раптом зрозумів Паломіно: може, вона й не красуня, та в цьому холодному личку було щось чарівливе, загадкове, що могло захопити чоловіка. Його пойняли суперечливі почуття. Він хотів, щоб лейтенант наполіг і змусив Алісію Міндреау розповісти все, що знає, і водночас боявся, що дівчина розкриє їм свої таємниці. Виходило так, ніби Алісія Міндреау могла втрапити в пастку, і йому не хотілося цього. А якщо вона й справді дивакувата?
— От кому дістанеться, то це ревнивцю. — Лейтенант удав, ніби щиро співчуває тому. — Маю на увазі Рікардо Дюфо, себто Річарда. Його звуть Річардом, адже так? Звісно, ревнощі — це таке, що кожен суддя, знайомий з людськими пристрастями, визнає за пом'якшуючу обставину. Щодо мене, то ревнощі таки пом'якшуюча обставина. Якщо чоловік по-справжньому кохає жінку, він ревнує. Я цього певен, сеньйорито, бо знаю, що таке кохання, і сам страшенно ревнивий. Ревнощі затьмарюють розум, відбирають тяму. Як і алкоголь. Якщо ваш залицяльник доведе, що вбив Паломіно Молеро в нападі ревнощів — це важливо — в нападі, затямте, тоді, можливо, його виправдають. Якщо пощастить і захист не розгубиться, то все обійдеться. Отже, й за ревнивця ви надто не переживайте, сеньйорито Міндреау.
Лейтенант гучно відсьорбнув кави. На лобі червонів слід од кашкета; очі лейтенанта ховалися за темними скельцями окулярів, і Літума бачив лише вусики, рот і підборіддя. «Чому ви й у темряві не знімаєте окулярів, лейтенанте?» — поцікавився якось Літума. «Щоб збити з плигу», — жартома відказав той.
— Я не переживаю, — прошепотіла дівчина, — я його ненавиджу. І хотіла б йому найгіршої кари. Я не перестаю це казати йому в вічі. Якось він прийшов з пістолетом і каже мені: «Натиснеш ось тут, бери. Якщо ти й справді так ненавидиш мене, то вбий мене. Вбий!»
Запала мовчанка; чулося лише, як у сусідів шкварчить сковорідка, та ще безладне бубоніння п'янички, що віддалявся: ніхто, мовляв, його не любить, тож він піде в Аябака до чаклунки, вона загоїть його поранену ногу, ох-ох.
— Але я певен, у вас добре серце і ви нікому не заподіяли б смерті, — впевнено мовив лейтенант Сільва.