— Не вдавайте з себе більшого йолопа, ніж ви є! — спалахнула Алісія Міндреау. Її підборіддя тремтіло, ніздрі роздимались. — Не корчте дурня. І не така я дурна, як вам здається. Я не дитина.
— Вибачте, — кахикнув лейтенант Сільва. — Просто не знав, що й казати. Почуте приголомшило мене, щиро вам кажу.
— То ви не знаєте, чи любили Паломіно Молеро? — перепитав Літума. — Виходить, ви так і не покохали його, бодай трішки?
— Я покохала його, і не трішки, — квапливо відказала дівчина, навіть не глянувши на Літуму. Тримала голову прямо, а її роздратування, здавалося, минало так само швидко, як і спалахнуло. Вона дивилася в порожнечу. — Я покохала Паліто, і якби ми в Амотапе знайшли священика, побралася б з ним. А щодо закоханості, то все гидота, у нас було не так. То було щось піднесене, напрочуд гарне. Ви що, теж удаєте дурника?
— Ну ти й запитуєш, Літумо, — почув він голос начальника. Проте збагнув, що той не шпетить його і взагалі звертається не до нього. То був хід лейтенанта, щоб розговорити дівчину. — Якби сеньйорита не кохала його, то хіба утекла б з ним? Чи він, по-твоєму, присилував її?
Алісія Міндреау мовчала. Довкола лампи з дзижчанням вилася комашня. Неподалік плюскотіли хвилі: настав приплив. Рибалки, певно, готували сіті; дон Матіас Керекотільйо і двоє його помічників спускали на воду «Таларського лева», а то й уже гребли за моли. Літумі захотілося до них, подалі звідси.
— А як же ваш залицяльник, сеньйорито, — вихопилося в нього. Він почувався так, ніби балансував на кепсько натягнутій линві.
— Ти хотів сказати: офіційний залицяльник, — поправив його лейтенант. Потім улесливо звернувся до дівчини: — Адже ви покохали Паломіно Молеро, тож лейтенант Дюфо, певно, був для вас саме офіційним залицяльником, про людське око, для тата. Ширмою, і не більше, чи не так?
— Так, — хитнула головою дівчина.
— Щоб батько не здогадався про ваші взаємини з Паломіно Молеро, — не вгавав лейтенант. — Бо ж полковникові не до шмиги, що його донька кохає простого пілота.
Дзижчання комах, які бились об скло лампи, дратувало Літуму не менше, ніж перед тим вищання велосипеда.
— Він призвався, щоб бути біля вас? — запитав Літума цього разу щиро, бо в голосі його бринів жаль до худенького. Що знайшов Паломіно у цій напівбожевільній дівчині? Лише те, що вона з заможної сім'ї, що вона біла? Чи його полонила ця примхливість, ця нестяма, яка за мить змінюється байдужістю?
— А бідолашний ревнивець ні про що не здогадувався, — розмірковував лейтенант, запалюючи сигарету. — А коли почав здогадуватись, його охопили ревнощі. Вони його за-слі-пи-ли, авжеж. І вчинив злочин, а тоді, напівбожевільний від страху й каяття, кинувся до вас: «Я вбивця, Алісіто! Я закатував пілота, з яким ти втекла». А ви напустилися на нього, мовляв, він бридкий вам, ви ненавидите його. І тоді він приніс пістолет і сказав: «Убий мене». Та ви цього не зробили. На додачу до рогів для Річарда Дюфо настали важкі часи. Та й полковник заборонив бачитися з вами. Звісно, для полковника зять-убивця Дюфо такий же недостойний, як і метис з Кастілії, та ще й пілот. Бідолашний ревнивець! От і вся історія. Я в чомусь помилився, сеньйорито?
— Ха-ха-ха! — розсміялася та. — Ви помилилися в усьому.
— Авжеж, знаю, я це зробив умисне, — визнав лейтенант і пустив кільце диму. — Тоді поправте мене.
Вона сміялася? Так, коротким, жорстоким і глузливим смішком. І вже знову серйозна, напружена, застигла на краєчку стільця. Рученята такі тендітні, що Літума обхопив би їх двома пальцями. В сутіні цю тоненьку постать можна було прийняти за дитячу. І все ж то була жінка. Що вже спізнала мужчину. Літума спробував уявити її голу, тремтячу, в обіймах Паломіно Молеро, на вбогому ліжку в Амотапе, а то й на рядюжці, на піску. Дівчина обвивала шию Паломіно, притискалася, зітхала… Ні, він цього не міг уявити. В запалій тиші дзижчання комах ставало оглушливим.
— То батько приніс пістолет і сказав, щоб я його вбила. Що йому буде?
— Нічого, — квапливо і спантеличено пробурмотів лейтенант Сільва. — Ніщо вашому татові не загрожує.
Дівчина знову спалахнула:
— Ви хочете сказати, що правди немає! Його повинні запроторити за грати, покарати! Та хто ж наважиться, хто ж посміє!..
Літума заціпенів. Відчував, що й лейтенант напружився, ніби в земних надрах почув могутній гул, що віщував землетрус.
— Дайте чогось гарячого, хоча б цієї кави. — В її голосі вже не було трагічних ноток, вона мовби розмовляла з подругами. — Мені щось холодно.
— Холодно?! — ніби здивувався лейтенант Сільва. Енергійно труснув головою і повторив: — Так-так, холодно.