Якийсь час вони мовчки слухали тихий плюскіт моря. Хвиль не було, тільки ледь помітне погойдування води. Місяць світив так, що виразно видніли котеджі грінго та вищих чинів з «Інтернешнл» на вершині поблизу миготливого маяка і підніжжя високого мису, що затуляв бухту. Не було людини, яку б не захоплював дивовижний місяць над Паїтою. І справді, місяць тут такий круглий та яскравий, якого Літума ще не бачив. Втім, краще б говорити про місяць над Таларою. Сержант уявив худенького такої ночі: він співав на цьому березі, в гурті принишклих льотчиків:
Літума й лейтенант сходили в кіно на аргентінський фільм з Луїсом Сандріні[12], який неабияк потішав глядачів, але не їх. Потім біля дверей церкви розмовляли з отцем Домінго: парафіяльний священик просив прислати поліцейського, щоб той трохи пошугав бешкетників, які під час репетицій залазили в церкву й чіплялися до дівчат з церковного хору. Через тих вітрогонів, мовляв, матері не пускають дочок співати. Лейтенант пообіцяв зарадити, щойно матиме таку змогу. А коли повернулися до відділка, то виявили гітару, що її лейтенант зараз тримав на колінах. Хтось притулив її до дверей. І якби вони по дорозі ще й заглянули в шинок, її могли б поцупити. Літума відразу знайшов пояснення:
— Вона повертає гітару матері худенького. Певно, коли я розповів про донью Асунту, дівчину те розчулило і вона принесла гітару.
— Певно, так воно і є, Літумо. Але я цього не знаю.
Чому лейтенант усе віджартовується? Літума чудово розумів, що начальнику не до сміху, що й він занепокоєний і стривожений, відколи надіслав рапорт. Тому вони й зараз тут о цій порі. Після вечері лейтенант запропонував прогулятись. Мовчки, поринуті в свої думки, дійшли до берега. Рибалки ладнали снасті й виходили в море. В морській пітьмі мерехтіли вогники — то рибалки, засвітивши ліхтарі на човнах, закидали сіті. Вони лишилися самі, і лейтенантові забаглося побренчати на гітарі. Певно, острах сковував його. Атож, він відчував острах, хоч і приховував його за жартами. Чи не вперше за свою службу поліцейський не почув навіть згадки про товстуху-шинкарку. Хотів уже просити дозволу, щоб занести гітару доньї Асунті наступного разу, коли буде в П'юрі, мовляв, треба ж хоч трохи втішити бідолашну жінку. Та раптом помітив, що вони вже не самі.
— Добрий вечір, — привіталася тінь.
Вона постала зненацька, наче вродилася з моря чи повітря. Літума розгублено підхопився, не вірячи очам. Ні, він не снив: перед ними справді стояв полковник Міндреау.
— Добрий вечір, пане полковнику, — підвівся лейтенант Сільва з човна, на якому сидів. Гітара впала на пісок, і Літума завважив, що лейтенант зробив правою рукою порух, наче хотів вихопити пістолет або принаймні розстебнути кобуру на поясі з правого боку.
— Сідайте, — проказала полковницька тінь. — Я шукав вас і відчував, що нічний гітарист — то ви.
— Я пробував, чи не забув іще, як грати. Та, щиро кажучи, все забув.
— Поліцейський з вас кращий, аніж гітарист, — згодилася тінь.
— Дякую, пане полковнику, — відповів лейтенант Сільва.
«Він прийшов нас убити», — подумав Літума. Полковник Міндреау ступив до них іще крок і опинився в потоці місячного світла. Літума побачив широке чоло, дві глибокі залисини, дбайливо підстрижені вусики. Чи його обличчя було таке ж сполотніле й минулого разу, коли полковник приймав їх у своєму кабінеті, чи то світло місяця робило його таким? На ньому читалася не погроза чи ненависть, а скоріше байдужість. Хоч у голосі вчувалася та ж зарозумілість, що й під час зустрічі на авіабазі. Що ж воно буде? Літума відчув порожнечу в шлунку. «Цього ми й сподівалися», — подумалось.
— Лише справжній поліцейський здатен так швидко розкрити убивство цього дезертира, — додав полковник. — За якихось два тижні, чи не так, лейтенанте?
— За дев'ятнадцять днів, якщо вже точно, пане полковнику.
Літума не зводив погляду з рук полковника Міндреау, але місячне сяйво не сягало до них. Тримає він напоготові пістолет чи ні? Чи погрожуватиме лейтенанту, вимагатиме, аби той відмовився від свого рапорту? Чи стрілятиме? Чи вистрілить і в нього? А може, полковник прийшов заарештувати їх? Може, патруль військової поліції вже оточив їх, поки полковник підступно відволікав їхню увагу. Літума прислухався, огледівся довкола. Ніяких ніби кроків, тільки плюскотіння хвиль. Навпроти то виринав, то знову занурювався у воду старий мол. Чайки дрімали на замшілих залізних ланцюгах, обліплених мушлями, морськими зірками та крабами. Перше завдання, яке він у Таларі одержав від лейтенанта, було розігнати хлопчаків, які полюбляли розгойдуватися на цих ланцюгах, як на гойдалці.