— Дев'ятнадцять днів, — запізнілим відлунням озвався полковник.
В його голосі не було ні глузування, ні люті, лише крижана байдужість, ніби все було неістотне й не стосувалося його. Проте щось у його голосі — бриніння, інтонація чи звичка виділяти певні склади — нагадало Літумі голос дівчини. «Непереможні» мають рацію, — подумав він, — я створений не для цього, не для такого страху».
— Хай там як, а це непогано, — провадив полковник. — Іноді подібні злочини розкриваються роками. Або так і лишаються нерозкритими.
Лейтенант Сільва не відповів. Запала тривала мовчанка, та жоден з них навіть не ворухнувся. Мол підстрибував: чи не розгойдувався там якийсь хлопчик? Літума чув дихання полковника, лейтенанта, своє. «Ще ніколи в житті я так не боявся», — спала думка.
— Ви сподіваєтесь підвищення по службі, винагороди? — долинув голос полковника Міндреау. Літумі подумалось, що він, певно, мерзне в легкій льотчицькій безрукавці. Полковник був невисокий, на півголови нижчий за Літуму. За його часів ще не встановлювали обмежень по зросту для тих, хто вступав у військові заклади.
— Капітаном я можу стати тільки в липні наступного року, не раніше, пане полковнику, — проказав лейтенант.
Зараз. Зараз той скине руку, гримне постріл, і голова лейтенанта розлетиться, як папайя[13]. Але полковник підніс правицю до губ і поліцейський побачив, що він не озброєний. Чого ж він тоді прийшов, чого?
— На ваше запитання можу сказати лише: ні, я не сподіваюсь винагороди за розкриття злочину. Скорше навпаки, це тільки завдасть мені зайвого клопоту, пане полковнику.
— Ви певні, що з'ясували все остаточно?
Тінь не рухалась, і Літумі здалося, що полковник говорить, не розтуляючи губ, животом.
— Зрештою, остаточною є лише смерть, — буркнув лейтенант без тіні страху, мовби розмова зачіпала не його особисто, а зовсім інших людей. «Він веде його гру», — подумав Літума. Лейтенант прокашлявся й провадив далі: — Хоч деякі подробиці ще не уточнені, гадаю, на три ключових питання: хто його вбив, як і чому, відповідь знайдено.
Загавкав собака, потім сумовитий той гавкіт перейшов у тужливе виття. Чи то полковник трохи відступив, чи то місяць піднявся, але обличчя його знов опинилося в сутіні. Мол то виринав, то занурювався, світляна смуга маяка золотавила воду.
— Я читав ваш рапорт командуванню — поліція поінформувала моє начальство. А вони люб'язно зробили фотокопію й надіслали мені, щоб я був у курсі справи.
Його голос не змінився, він говорив неквапно й спокійно, як і доти. Літума помітив: повів вітерцю скуйовдив рідке волосся, полковник одразу його пригладив. Напруження й переляк не минулись, але тепер уяву поліцейського знову заполонили двоє: Паломіно й Алісія Міндреау. Дівчина заціпеніло дивилась, як його заштовхують у блакитний автомобіль. Заревів двигун, і машина зірвалася з місця. Поки їхали до кам'янистої пустки, льотчик, аби догодити полковникові, гасив недопалки об руки, шию та обличчя Паломіно Молеро. А на його стогони обидва тільки реготали, підштовхували ліктями один одного. «Нехай помучиться, нехай помучиться!» — вереснув лейтенант Дюфо, поцілував собі пальці й пригрозив: «Клянуся, ти ще пожалкуєш, що народився на світ».
Літума побачив, що лейтенант Сільва підвівся з човна, на якому сидів, і з руками в кишенях задивився на море.
— Це значить, що справу хочуть затерти, пане полковнику? — запитав, не озирнувшись.
— Не знаю, — кинув полковник Міндреау сухо, наче запитання було надто банальне або безглузде й тільки забирало час. Проте відразу ж непевно додав: — Не певен, не на цьому рівні. Ні, це було б заважко… Не знаю. Це залежить не від мене, а від тих, хто вище.
«Від великих тузів», — здогадався Літума. Чому полковник говорить так, наче це його не обходить? Навіщо він тоді прийшов?
— Хочу з'ясувати одне, лейтенанте… — полковник затнувся, і Літумі здалося, що той швидко позирнув на нього, мовби щойно побачив і вагався, чи варто говорити.
— Моя донька приходила жалітися, що я згвалтував її? Вона це вам казала?
Літума побачив, як його начальник, з руками в кишенях, обернувся до полковника.
— Вона натякнула… — Лейтенант завагався. — Говорила не відверто, не такими словами. Але дала зрозуміти, що ви… що була для вас жінкою, пане полковнику.
Офіцер зовсім розгубився, слова застрягали в горлі. Літума ще не бачив начальника таким збентеженим. Йому стало шкода лейтенанта, полковника Міндреау, худенького, дівчини — всіх. Хотілось плакати з жалю до всього світу, хай йому біс. Потім помітив, що його трусить, мов у лихоманці. Так, щиру правду казав Хосефіно: він — вразливий тюхтій і лишиться таким до скону.