«І в нього те саме, що й у дочки, — подумав Літума. — Плутанина, ілюзії, все те саме».
— Згвалтував її, пане полковнику? — Літума знову відзначив, лейтенант запитує про те, що спало на думку і йому. — Те, що хлопець викрав її, факт. Хоча вірніше було б сказати, що обоє втекли. Вони були закохані й хотіли побратися. Всі амотапці можуть засвідчити це. Яке ж тут насильство?
Літума знову почув цмокання, що передвіщало плювок. Полковник заговорив владно й різко, як і під час зустрічі в його кабінеті:
— Дочка командира таларської авіабази не закохується в простого пілота. — Його дратувало, що треба пояснювати очевидне. — Дочка полковника Міндреау не закохується в гітариста з кварталу Кастілія.
«В неї це від нього, — подумав Літума. — Від батька, якого так ненавидить. У неї манія зневаги до всіх, хто не білий».
— Я не вигадую, — лагідно мовив лейтенант. — Сама сеньйорита Алісія розповіла нам, хоч ми й не питали, пане полковнику. Вони кохали одне одного, і якби священик був у Таларі, неодмінно побралися б. Яке ж це згвалтування?
— Я ж пояснював вам! — уперше підвищив голос полковник. — «Ділужн, ділужн». Облудні химери. Вона не закохалась, не могла закохатися в нього. Невже не бачите, що вона чинила, як завжди? Як тоді, коли прийшла до вас зі своєю історією. Чи тоді, коли подалася в монастир показувати рани, які заподіяла собі сама, аби нашкодити мені. Вона мстилася, карала мене за найбільш болюче, за смерть матері. — Йому наче перехопило подих. — Ніби це не найстрашніша подія в моєму житті. Невже поліції це так важко збагнути?
«Ні, трясця твоїй матері, не важко», — подумав Літума. Навіщо так заплутувати життя? Чому Алісія Міндреау не могла покохати хлопця, який чудово грав на гітарі і співав? Чому не могло розквітнути кохання білої та метиса? Чому полковник вбачає в цьому коханні злочинну змову проти себе?
— Я пояснив це і Паломіно Молеро. — Голос полковника знову зневиразнів, далекий від них і від того, про що розповідав. — Як і оце вам. Тільки ще докладніше, ще доступніше. Без погроз і без наказів. Не як полковник солдатові, а як чоловік чоловіку. Я дав йому нагоду повестися добропорядно, стати тим, ким він не був.
Він умовк і приклав до губів долоню, наче хлопавку. Літума, приплющивши очі, побачив їх: суворого підтягнутого офіцера з ретельно підстриженими вусиками й холодним поглядом і солдата в новенькій, з блискучими гудзиками уніформі, коротко обстриженого. Один — невисокий, впевнений та владний — походжав по своєму кабінету з пропелерами й моторами. А другий — виструнчений, блідий, що боявся й ворухнутись, зморгнути, розтулити рота, навіть дихати…
— Ця дівчинка не така, якою здається. Вона хоч і розмовляє, сміється, чинить те, що й інші дівчата, та все одно не така. Вона ніжна, вона — кришталь, квітка, беззахисна голубка, — долинали до Літуми слова полковника. — Я сказав би простіше: пілотові зась до полковницької дочки, хлопець з кварталу Кастілія навіть мріяти не сміє про Алісію Міндреау. Знайте це, як і те, що ви не смієте наближатись, дивитись, ні навіть мріяти про неї, бо таке зухвальство коштуватиме життя. Але я не погрожую, я просто кажу, як мужчина мужчині. Сподіваюсь, і гітарист з Кастілії здатен на розважливість, має хоч якусь порядність. Він запевнив мене, що все зрозумів, що не підозрював, ніби Алісія така, й пообіцяв, що ніколи й не гляне в її бік, не те що заговорить. І тієї ж таки ночі брехливий метис викрав і згвалтував її. Сподівався загнати мене в безвихідь, нещасний. Мовляв, усе, я згвалтував її, тепер ви нікуди не дінетесь. Ні, хлопче, вона моя дочка. Вона може скільки завгодно шантажувати, ганьбити мене і я мушу терпляче нести свій тяжкий хрест, який поклав на мене всевишній. Вона може, бо я її… Але не ти, нещасний.
Він умовк, скрушно зітхнув, і тоді неподалік занявчав кіт, залопотіли численні лапи. І знову запала тиша, порушувана мірним гулом прибою. Мол уже не розхитувався. І знову Літума почув, як лейтенант запитує те, що в нього самого мало не зірвалося з язика:
— А як же Рікардо Дюфо? Чому він годився в наречені Алісії Міндреау?
— Бо Рікардо Дюфо не голодранець з Кастілії, а офіцер. З порядної сім'ї. Та, на лихо, він слабкої вдачі й дурний! — випалив полковник, наче йому набридло, що всім засліпило і вони не бачать сонячного світла. — 3 бідолахою Рікардо Дюфо я міг і дбати, і піклуватись про неї, як і доти. Як присягав її матері, коли та помирала. Господь бог і Мерседес знають, що я виконав обітницю, хоч це мені дорого обійшлося.