У нього захрип голос, і він кілька разів прокашлявся, приховуючи цю мимовільну слабість. Несамовито нявчали коти. Що вони там, гризуться чи злягаються? Все переплуталося в цьому світі, пропади він пропадом!
— Але я прийшов не за тим, тож не розводитимусь більше про це, — відрубав полковник. І додав лагідніше — Та й не хочу, щоб ви гаяли час, лейтенанте.
«Я для нього не існую», — подумав Літума. Тим краще: почуваєшся впевненіше, коли знаєш, що про тебе забули, тебе не помічають. Запала довга мовчанка, полковник, здавалося, відчайдушно переборює ту німоту, але слова не слухаються його.
— Я не гаю часу, — заперечив лейтенант Сільва.
— Дякую, що не згадали про це в своєму рапорті, — насилу спромігся полковник.
— Ви маєте на увазі свою доньку? — промимрив лейтенант. — Про її натяк, буцімто ви її згвалтували?
— Дякую, що не згадали цього в рапорті, — повторив батько Алісії Міндреау. Голос його лунав впевненіше. Він провів долонею по губах і продовжив: — Не від себе, а від моєї доньки. Це… стало б поживою для газетярів. Я вже бачу заголовки, весь бруд і сморід, що обрушується на нас. — Він закашлявся, зусиллям опанував себе і прошепотів: — Неповнолітня завжди повинна бути поза скандалом. За будь-яку ціну.
— Хочу застерегти вас, пане полковнику, — озвався лейтенант. — Я не згадав про це, бо все було надто непевне, та й не стосувалося безпосередньо вбивства. Але не тіштеся ілюзіями. Якщо справа набуде розголосу, атож, якщо набуде, все залежатиме від вашої доньки. Їй набридатимуть, надокучатимуть вдень і вночі, щоб витягти зізнання. І що брудніші й скандальніші вони будуть, тим більший зиск з них матимуть. Ви й самі добре знаєте. Якщо все так, як ви кажете, якщо в неї галюцинації,— ви це називаєте, здається, «ділужн», — краще б покласти її до лікарні або відправити за кордон. Вибачте, що я втручаюсь не в свою справу.
Він умовк, бо тінь полковника нетерпляче ворухнулась.
— Я не був певен, що зустріну вас, і залишив записку у відділку, під дверима, — поставив полковник останню крапку в розмові.
— Гаразд, пане полковнику, — мовив лейтенант Сільва.
— Добраніч! — рішуче попрощався полковник.
Але він не пішов. Літума бачив, як полковник повернувся, дійшов до самої води й застиг, задивившись на безмежну морську просторінь, посріблену місячним сяйвом. Золотавий промінь маяка згасав і знову спалахував, освітлюючи на мить приземкувату владну постать в уніформі; полковник, певно, чекав, коли вони підуть геть. Літума поглянув на лейтенанта, той на нього. Нарешті подав знак, і вони мовчки рушили. Літума відчував, як черевики занурюються в пісок, поглинаючи звуки їхніх кроків. Пройшли повз непорушну постать полковника — вітерець куйовдив його рідке волосся — і попростували поміж човнів, витягнутих на берег, до будиночків Талари, що темніли вдалині. На околиці містечка Літума озирнувся. Полковник так і стояв біля самісінької води: тінь його була трохи світліша за інші тіні. А далі, розпорошені на видноколі, мигтіли жовті цятки. Який із тих рибальських ліхтарів належав чоловікові доньї Адріани? Хоч ніч ніби й тепла, дон Матіас казав, що у відкритому морі досить прохолодно, і не через свою забаганку чи кепську звичку рибалки беруть з собою пляшчину, а щоб трохи зігрітися в нічному відкритому морі.
В Таларі панували безлюддя і тиша. В дерев'яних будиночках, які вони проминали, не світилося. Літумі кортіло обговорити багато чого, але не наважувався порушити мовчання, доланий збентеженням і сумом. Казав правду чи вигадував полковник? Може, й казав правду. Ось чому дівчина здавалася дивною, він таки не помилився. Іноді поліцейський нишком позирав на лейтенанта Сільву: той крокував з гітарою на плечі, наче з гвинтівкою чи мотикою, задуманий і відчужений. Що він бачив у цій пітьмі в своїх темних окулярах?
І раптом на несподіваний звук Літума здригнувся, хоча ніби й чекав його. Той звук розітнув тишу — короткий, різкий — і озвався приглушеною луною. І знову запала тиша. Поліцейський спинився й поглянув на свого начальника. Той постояв мить, а тоді закрокував далі.
— Лейтенанте, — наздогнав його Літума, — ви чули?
Офіцер дивився перед собою і ступав далі. Літума наддав ходи.
— Що я мав почути, Літумо?
— Постріл, лейтенанте, — дріботів за ним приголомшений Літума. — Там, на березі. Хіба ви не чули?
— Чув щось, але то могло бути що завгодно, Літумо, — дорікнув начальник. — Міг пукнути п'яничка, міг ригнути кит — що завгодно. Я не певен, що то постріл.