— А хіба він мене питав? Я відповіла на все, що він запитував.
Це була правда. Чи були в Паломіно вороги, чи погрожували йому, чи вона, бува, не чула, як він сварився або бився з кимось, чи не знає, хто міг би мститися йому, чи не казав він, що збирається втекти з бази. Жінка тільки покірливо відповідала: ні, ніхто, ніколи. Однак лейтенантові навіть на думку не спало запитати, пішов худорлявий на службу по призову чи добровільно.
— Виходить, і йому до вподоби армійське життя? — здивувався Літума. Схоже, що в нього склалося хибне уявлення про хлопця.
— Цього і я сама не збагну, — знову схлипнула донья Асунта. «Навіщо ти це робиш, синку? Ти — в авіацію? Ти, ти! Та ще й там, у Таларі? Літаки розбиваються, а ти хочеш, щоб я померла від страху? Як ти міг вчинити таке, не порадившись зі мною?» «Бо ти б не дозволила мені, матусю». «Але чому, Паломіно?» «Мушу їхати до Талари. Бо це питання життя або смерті, мамо!»
«Певніше, смерті», — подумав Літума.
— А чому це було для вашого сина питанням життя або смерті?
— Не знаю, — вчетверте чи вп'яте перехрестилася донья Асунта. — Він не хотів казати мені й забрав таємницю з собою. Ой леле! Що ти наробив, Паломіно?
Брунатна кізочка з білими плямами просунула голову до кімнати й дивилася на жінку великими співчутливими очима. Якась тінь відтягла її за мотузку.
— Певно, невдовзі він уже розкаювався, — снував здогадки Літума. — Коли побачив, що армійське життя — не розкоші й розваги, як доти уявляв. А щось украй кепське. Тому і втік. Принаймні це мені зрозуміло. От тільки не збагну, навіщо його вбили. Та ще й так по-звірячому.
Він розмірковував уголос, проте донья Асунта ніби й не чула його. «А може, він хотів утекти з П'юри, це було для нього питанням життя або смерті? Хтось йому погрожував у місті, і він вирішив, що безпечніше в Таларі, на військово-повітряній базі. Однак не витримав армійської дисципліни і втік. А той чи ті, від кого він тікав, знайшли його і вбили. Але чому саме так? Треба бути божевільним або монстром, щоб так катувати хлопця, майже ще підлітка. Дехто, скажімо, йде в армію через нещасливе кохання. Може, він зневірився в коханні? Може, до нестями закохався, а дівчина дала відкоша чи зрадила? І від прикрості вирішив податися світ за очі. І куди? До Талари. Як? Стати військовим». Це здавалося Літумі і ймовірним і неймовірним водночас. Він знову знервовано почухав потилицю.
— Навіщо ви прийшли сюди? — несподівано втупилася в нього донья Асунта.
Літума відчув себе не зовсім певно. Справді, навіщо він тут? А так собі, проста цікавість.
— Гадав, що нападу на якийсь слід, — пробурмотів Літума.
Донья Асунта недовірливо дивилася на нього, і Літума подумав: «Здогадалася, що збрехав».
— Ви ж тримали мене там три години, і я вам розповіла все, що знаю, — проказала вона з болем. — Чого вам іще треба? Чого? Чи, гадаєте, я знаю, хто вкоротив віку моєму синочку?
— Не ображайтеся, — вибачився Літума. — Не буду вам набридати, тож іду. Дякую, що прийняли мене. А щось з'ясується, неодмінно дамо знати.
Він підвівся, пробурмотів «добраніч» і вийшов, не подавши руки, боячись, що донья Асунта не подасть своєї. Абияк напнув кашкета. Ступив кілька кроків землистою вуличкою Кастілії під ясними незліченними зорями і трохи заспокоївся. Гітарних переборів уже не чулося, лише вереск дітлахів, що билися або гралися, людський гомін біля осель та ще собачий гавкіт зносився в повітря. «Що з тобою? — подумав він. — Чого ти такий стривожений? Бідолашний хлопець. Тепер не бути мені справжнім «непереможним», поки не збагну, звідки беруться такі лиходії. А з усього видно, що він непоганий хлопчина, з тих, хто й мухи не скривдить».
Дійшов до Старого мосту і замість перетнути його й повернутися до міста, зайшов у «Ріо-бар» — дерев'яну споруду посеред старовинного мосту, що з'єднував обидва береги ріки П'юри. В горлі Літуми пересохло. Бар був порожній.
Щойно вмостився на стілець, як відразу підійшов Мойсес на прізвисько Думбо, капловухий власник закладу і бармен водночас.
— Ніяк не звикну до тебе в уніформі, Літумо! — пожартував він, подаючи лукумовий сік[2]. — Ти в ній якийсь не той. А де ж «непереможні»?
— Пішли на мексіканський фільм, — відказав Літума й спрагло ковтнув соку. — А мені треба до Талари.
— Кепська ця історія з Паломіно Молеро, — простягнув Мойсес сигарету. — Це правда, що йому відрізали яєчка?
— Не відрізали, а відірвали, — неохоче буркнув Літума. Всіх одне цікавить. А тепер ще й Мойсес.
— Ет, до дідька, — Думбо ворухнув великими вухами, наче велетенська комаха крилами. До всього він був носатий, з випнутим підборіддям — справжнє диво природи.