Выбрать главу

— Куди ви, лейтенанте? — злякано кинув навздогін Літума, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Укоськувати, нарешті, цю кляту гладуху! — долинув уже знадвору голос лейтенанта.

VIII

Донья Адріана знову засміялась, і Літума подумав, що поки вся Талара пліткувала й смакувала події, шинкарка тільки й знала реготатись. Це вже тривало три дні. І позавчора, і вчора, і сьогодні за сніданком, обідом та вечерею вона зустрічала й проводжала їх веселим сміхом. А лейтенант Сільва навпаки супився і почувався незручно, наче втрапив у бозна-яку халепу. Вже вкотре за ці дні Літума подумав: «Що їм перебігло дорогу?» Дзвони отця Домінго запрошували на месу, і так само з посміхом донья Адріана перехрестилась.

— Що, по-вашому, буде цьому лейтенантику Дюфо? — прохрипів дон Херонімо.

Була обідня пора, і крім таксиста, лейтенанта Сільви та Літуми в шинку сиділа молода парочка — вона приїхала із Соррітоса на хрестини.

— Його судитимуть по закону, — неохоче відповів лейтенант Сільва, схилений над тарілкою. — Тобто військовий трибунал.

— Але ж вони хоч покарають його? — не відступився дон Херонімо. Він їв рибу з білим рисом і обмахувався газетою. — Певно ж, тип, здатний на таке, що цей Дюфо вчинив з Паломіно Молеро, не може розгулювати на волі. Чи не так, лейтенанте?

— Звісно, не може розгулювати, — зводився лейтенант з набитим ротом, невдоволений, що не дають поїсти. — Сподіваюсь, що покарають.

Донья Адріана знову засміялась, і Літума помітив, як лейтенант напружився й зіщулився, коли шинкарка рушила до них. Офіцер так розгубився, що навіть не проганяв мух з обличчя. В квітчастому платті, з глибоким вирізом вона насувалася на них, розмахуючи руками, гойдаючи грудьми й стегнами. Жінка, видно, була неабияк задоволена собою й життям.

— Випийте водички, лейтенанте, і не хапайтеся так, бо недовго до біди, коли шматок втрапить не в те горло. — Вона зі сміхом поплескала офіцера по спині, і те було дошкульніше за її слова.

— Останнім часом у вас гарний настрій. — Літума дивився на неї і не впізнавав. Шинкарка змінилася, навіть кокетувала. Яка муха її вкусила?

— Є причина, — відказала донья Адріана, що прибирала посуд у парочки з Соррітоса, і пішла на кухню, вихляючи стегнами, мовби казала: «до побачення», «до побачення». «Боже праведний», — подумав Літума.

— Чого це останні три дні вона така грайлива, лейтенанте?

Офіцер обпік його поглядом з-під темних окулярів і відвернувся до вікна. Надворі, на піску, щось люто клював стерв'ятник. Раптом він змахнув крильми й полетів.

— Хочете, я вам щось скажу, лейтенанте? — запитав дон Херонімо. — Ви не образитесь?

— Якщо я можу образитись, то краще не кажіть, — буркнув лейтенант. — Мені не до жартів.

— Зрозуміло, — промимрив таксист.

— Будуть ще небіжчики? — засміялася з кухні донья Адріана.

«Вона аж наче стала зваблива, — вирішив сержант і подумав: — Треба навідатись до повій китайця Ляо, а то втрачаю форму». Столик, за яким сиділи офіцер і Літума, стояв осторонь від столика таксиста, тож вони перемовлялися через голови молодят із Соррітоса. Ті, зовсім юні і начепурені, зацікавлено дослухалися до розмови.

— Хоч вам воно й не сподобається, та я вам скажу, щоб знали. — Дон Херонімо рішуче ляснув газетою по столу. — В Таларі не знайдеться жодного чоловіка, жінки чи собаки, хто б вірив цій байці. Навіть отой стерв'ятник.

Стерв'ятник справді повернувся — чорний, лютий: він шматував ящірку, яку приніс у дзьобі. Лейтенант байдуже їв, задуманий і похмурий.

— І що ж то за байка, дозвольте спитати, доне Херонімо? — поцікавився Літума.

— Буцімто полковник Міндреау порішив дочку, а потім і себе, — відповів таксист, випльовуючи кістки. — Який йолоп повірить у таке?

— Я, — потвердив Літума. — Я один з йолопів, який вірить, що полковник убив дівчину, а потім заподіяв смерть собі.

— Не дурій, друже Літумо, — спохмурнів дон Херонімо. — Цих двох порішили, щоб вони не базікали. Щоб звалити на полковника смерть Паломіно Молеро. Не вдавай дурника, хлопче.

— То он які чутки ходять, — підвів голову лейтенант Сільва. — Буцімто полковника вбили? А хто саме, не кажуть?

— Та хто ж, великі тузи. — Дон Херонімо розвів руками. — Хто ж іще. І ви, лейтенанте, не придурюйтесь, ми ж люди свої. Просто ви не можете говорити. Всі кажуть, що вам заткнули рота і не дають з'ясувати, що й до чого. Як і завжди.

Лейтенант стенув плечима, дурниці, мовляв.

— Вигадали навіть, буцімто він згвалтував дочку, — пирснув рисом дон Херонімо. — От свині! Вам не здається, Адріаніто?