— От пройдисвіти, — прокоментував молодик із Соррітоса. — Просто як у кіно.
— Атож, атож, як у кіно…
— Як же він мене почує, коли навіть сюди долинає його хропіння, доньє Адріаніто, — прошепотів Літума. — Не знаю чого, але після тієї ночі сталася якась дивовижа. Я все намагаюсь збагнути, чому ви така зухвала, а лейтенант такий приголомшений.
Жінка засміялась. Сміялася довго й гучно, що в очах виступили сльози. Її пишні груди тряслися під квітчастим платтям.
— Атож, приголомшений, — погодилася вона. — Я надовго збила йому пиху, Літумо. Твій начальник вже не корчитиме з себе гвалтівника. Ха-ха-ха!
— Мене анітрохи не дивують слова дона Теотоніо Кальє Фріаса. — Молодик із Соррітоса лизнув золотий зуб. — Я одразу відчув: за цим стоїть рука Еквадору.
— Але як ви збили з нього пиху, доньє Адріано? Чим ви його так налякали? Не мучте мене, розказуйте.
— Цю дівчинку спершу згвалтували, запевняю вас, — зітхнула молодичка з Соррітоса, збуджена кучерява смаглявка в яскраво-синій сукні. — Вони завжди так чинять. Ці мавпи на все здатні. Це я вам кажу, а в мене ж родичі в Еквадорі.
— Він увійшов з пістолетом у руці, щоб налякати мене, — прошепотіла шинкарка, стримуючи сміх і мружачи очі, ніби прагнула побачити сцену, яка її так потішала. — Я вже спала, тож мало не зомліла від страху. Думала, злодій. Аж ні, то твій начальник. Зламав засув на дверях і вдерся. Безсоромник, хотів налякати мене.
— А я про це не чув. — Дон Херонімо виткнув голову з-за газети, якою відмахувався від мух. — Але мене не здивувало б, якби її й згвалтували. Та ще й гуртом, певна річ.
— Він почав верзти всілякі дурниці,— шепотіла донья Адріана.
— Які?
— Не можу більше жити, знемагаю від пристрасті. Жага переповнює мене, дійшла до останньої межі. Якщо не станете моєю, то пущу собі кулю в лоб або вас застрелю…
— Ого диво. — Літума затрусився від сміху. — Він і справді казав про жагу, що повнить його, чи ви наговорюєте на нього?
— Гадав, що розчулить чи налякає мене. Або те й друге. — Донья Адріана поплескала Літуму по плечу. — А який він сюрприз одержав, Літумо!
— Авжеж, авжеж! — вигукнув молодик із Соррітоса. — Звісно, їх було кілька, як і ведеться.
— І що ж ви зробили, доньє Адріаніто?
— Скинула нічну сорочку й лишилася гола. — Донья Адріана ніби зашарілася.
Так воно й було: донья Адріана скинула нічну сорочку. Лише одна мить, один змах рук — і білизна злетіла з неї. Розкуйовджене волосся спало на пишне тіло, що біліло в пітьмі. На обличчі був не страх, а невимовна лють.
— Гола? — закліпав очима Літума.
— І обрушила на твого начальника таке, що йому й не снилось. Тобто дурниці, які йому й не снились, — уточнила донья Адріана.
— Дурниці? — здивувався Літума.
— Так, мовляв, ось я, чого ти ждеш, скоріше роздягайся, соколику. — Голос доньї Адріани повнився презирством і обуренням. Вона стояла, руки в боки, випнувши груди. — Чи, може, соромишся? Невже він у тебе такий мізерний, хлопчику? Тож поквапся, мерщій скидай штани! Гвалтуй мене, покажи, який ти мужчина! Вдовольни мене разів п'ять підряд, як мій чоловік щоночі. Але він старий, а ти ж молодий, тож заткнеш його за пояс. Правда ж, любчику? Візьми мене шість, ні, сім разів. То зможеш?
— Але ж, але ж… — ошелешено мимрив Літума. — Ви так і казали, доньє Адріаніто?
— Але ж, але ж… — мимрив і лейтенант. — Що з вами, сеньйоро?
— Я теж не впізнавала себе, Літумо, — шепотіла шинкарка. — Сама не знала, як у мене виривалося таке. Та я дякую всевишньому, що надихнув мене. Якось я ходила на прощу до Аябаки — в жовтні, коли там відзначають місцеве свято. І от тепер всевишній мене напоумив. Бідолаха розгубився, як оце ти зараз. Ну чого ж ти, кажу, давай, хочу поглянути на твого горобчика, побачити, який він і скільки разів ти мене вдовольниш. Може, вісім?
— Але ж… — Літума затнувся, витріщивши очі, обличчя його пашіло.
— Ви не смієте знущатись отак… — Лейтенант не міг отямитись.
— Бо все це я виповідала йому куди нищівніше, Літумо, — пояснила шинкарка. — В моїх словах було стільки люті й глуму, що я морально знищила його. Він геть очманів, ти б тільки бачив.
— Та воно й не дивно, доньє Адріано, кожен на його місці… Я і сам очманів, слухаючи вас. І що ж він на те?
— Звісно, що не кинувся на мене, — відповіла донья Адріана. — Вся його жага вмить випарувалась.
— Я тут не за тим, щоб з мене знущалися! — заволав лейтенант, не знаючи, куди подітись.