— Ти знав того хлопця? — поспитав Літума.
— Як і ти, напевно. Невже не пригадуєш? Білі наймали його співати серенади. Його запрошували на свята, до процесій, у клуб «Грау». Він співав незгірше від Лео Маріні[3], далебі. Ти мусив його знати, Літумо.
— Всі це кажуть. Брати Леони й Хосефіно запевняють, ніби одного вечора, коли його запросили співати в Чунги, ми були разом. Та щось не пригадую.
Він приплющив повіки, намагаючись відновити в пам'яті низку однакових вечорів за заставленим пляшками дерев'яним столиком, серед ядучого сигаретного диму, алкогольних випарів, п'яних голосів, невиразних постатей і звуків гітари, що награвала вальси й тондеро[4]. Чи міг він розрізнити у вервечці тих вечорів юний голос, лагідний, ніжний, що закликав танцювати, обіймати жінку, шепотіти їй прекрасні слова? Ні, ніде в пам'яті не віднаходилося того спогаду. Двоюрідні брати й Хосефіно помиляються: його там не було, і він ніколи не чув співу Паломіно Молеро.
— Знайшли вбивць? — поцікавився Мойсес, випускаючи дим з носа і рота.
— Ще ні,— відповів Літума. — А ти приятелював з ним?
— Часом він заходив випити соку. Не те, щоб приятелював, однак іноді теревенили.
— Він був товариський, балакучий? Чи серйозний і потайний?
— Мовчазний і сором'язкий, — відповів Мойсес. — Романтик, трохи ніби й поет. Шкода, що його призвали. Йому нелегко далося те життя в казармі.
— Його не призвали, він був звільнений від військової служби. — Літума з насолодою допив сік. — Пішов добровільно. Матері це незрозуміло. Як і мені.
— Так чинять зневірені в коханні, — ворухнув вухами Думбо.
— І я так гадаю, — погодився Літума. — Але це не пояснює, хто його вбив і за віщо.
У «Ріо-бар» увійшов гурт чоловіків, і Мойсес подався до них. Треба було йти шукати водія ваговоза, щоб вертатися з ним до Талари, але Літума відчував непереборні лінощі. Тож не поворухнувся. Бачив, як хлопець настроював гітару, бачив його на темних вулицях П'юри в кварталі для білих, біля загорож та балконів їхніх наречених та коханих, яких він чарував своїм співом. Потім бачив, як хлопець бере гроші за серенади. Може, він і купив гітару на ті гроші, збираючи не один місяць? Але чому від'їзд із П'юри став для нього питанням життя чи смерті?
— Щойно я згадав, — раптом ворухнув вухами Мойсес.
— Що ти згадав? — Літума поклав на прилавок гроші за сік.
— Він був закоханий по вуха. Сам розповідав дещо. Нездійсненне кохання. Так він мені сказав.
— До заміжньої жінки?
— Звідки мені знати, Літумо! Існують різні нездійсненні кохання. Закохатися в черницю, наприклад. Але я добре запам'ятав ці його слова. «Чого ти такий сумний, хлопче?» «Бо закохався, Мойсесе, і кохання моє нездійсненне». Тому, певно, і пішов в авіацію.
— А він не казав, чому його кохання нездійсненне? І хто вона?
Мойсес заперечливо похитав головою і вухами водночас:
— Казав тільки, що бачився з нею потай. І що увечері звіддалік співає їй серенади.
— Зрозуміло, — мовив Літума. Він уявив, що хлопець тікає з П'юри, боячись гніву ревнивого чоловіка, який погрожує його вбити. Якби знати, в кого він закохався, чому його кохання нездійсненне, це б неабияк допомогло. Певно, і жорстокість, з якою його мордували, пояснюється несамовитими ревнощами.
— Якщо це тобі поможе, додам, що його любка живе біля аеродрому, — додав Мойсес.
— Аеродрому?
— Якось увечері ми розговорилися: Паломіно Молеро сидів, де ти зараз. Коли він почув, що мій приятель їде в Чіклайо, то спитав, чи той не підкине його до аеродрому. «Що ти там робитимеш о цій порі, хлопче?» «Заспіваю серенаду своїй коханій, Мойсесе». Значить, вона живе десь там.
— Але ж там лише пісок і ріжкові дерева, Мойсесе.
— Поміркуй, Літумо, — ворухнув вухами Думбо. — Шукай, шукай.
— Атож, звичайно, — пошкріб потилицю Літума. — Там же поряд військово-повітряна база, житла льотчиків…
III
— Атож, атож, житла льотчиків, — повторив лейтенант Сільва. — Це вже щось. Тепер цей сучий син не скаже, що ми забираємо, в нього час.
Літума помітив, що лейтенант, хоч і провадив розмову і розповідав про зустріч із командиром військово-повітряної бази, проте тілом і душею був біля доньї Адріани, яка підмітала шинок. Від її швидких і різких рухів спідниця часом задиралася вище колін, і тоді було видно туге дебеле стегно; коли ж нахилялася зібрати сміття, видніли її груди, вільні й високі під легкою перкалевою сукнею. Очиці лейтенанта не пропускали жодного поруху шинкарки і спалахували хтивими вогниками. Чому донья Адріана так збуджувала лейтенанта Сільву, Літума не міг второпати. Сам білявий, молодий і гарний, з русявими вусиками й у темних окулярах, які рідко знімав, він міг полонити будь-яку таларську дівчину. Але його цікавила лише донья Адріана. Він навіть зізнався Літумі: «Ця гладуха геть забила мені памороки!» Хто його збагне? Віком вона годилася йому в матері, в її волоссі де-не-де пробивалася сивина, та й була вона опасиста з усіх боків, без ознак талії. Донья Адріана була замужем за Матіасом, рибалкою, котрий уночі рибалив, а вдень відсипався. Мешкали вони в кімнаті за шинком, мали кількох дорослих дітей, які жили окремо, а двоє з них працювали якраз в «Інтернешнл петролеум компані».