— Так дивитися на донью Адріану, то можна й очі зіпсувати, лейтенанте. Хоч окуляри начепіть.
— Вона що не день гарнішає, — проказав лейтенант, не відриваючи погляду від віника доньї Адріани. Потер об штани золотий перстень на безіменному пальці й додав: — Не знаю, як їй вдається, але вона справді стає все апетитніша і звабливіша.
Чекаючи таксиста, вони випили по кухлю козячого молока і з'їли по бутерброду з сиром. Полковник Міндреау призначив зустріч о восьмій тридцять. Вони були єдині відвідувачі в шинку — легкій споруді з бамбуку, рогожі та поцинкованого каламіну; з полицями, заставленими пляшками, коробками та бляшанками, кількома скособоченими столиками й примусом у кутку, де донья Адріана куховарила для своїх постійних клієнтів. Крізь проріз у стіні видніла кімната, де після нічної риболовлі спав Матіас.
— Ви й не знаєте, як вихваляв вас лейтенант, поки ви підмітали, доньє Адріано, — посміхнувся Літума, коли шинкарка з віником наблизилася до них, вихляючи стегнами. — Каже, що попри роки й вагу ви — найзвабливіша жіночка в Таларі.
— Кажу так, бо певен цього, — мовив лейтенант Сільва з виразом завойовника. — І це щира правда, донья й сама це чудово розуміє.
— Аніж збиткуватися над матір'ю сімейства, нехай ваш лейтенант ревніше займається своїм ділом. — Донья Адріана зітхнула і вмостилася на ослоні біля шинквасу, її обличчя посмутніло. — Аніж чіплятися до заміжніх жінок, нехай краще пошукає убивць.
— А коли я їх знайду? — Лейтенант хтиво прицмокнув язиком. — Подаруєте мені одненьку ніч? Присягаю, що за таку винагороду я їх умить візьму в наручники й покладу до ваших ніг.
«Каже так, ніби вбивці вже відомі», — подумав Літума. Зальоти лейтенанта розважали його, однак згадка про співака засмучувала його. Якби цей клятий полковник Міндреау допоміг, було б куди легше. Коли б він, знаючи всі подробиці, маючи досьє і змогу допитати особовий склад авіабази, захотів допомогти, вони натрапили б на слід і схопили б тих покидьків. Але полковник Міндреау егоїст. Чому він не хоче допомогти їм? Бо льотчики мають себе за принців з блакитною кров'ю. І на поліцію дивляться як на останніх метисів.
— Пусти, нахабо такий, бо розбуджу Матіаса! — сердито запручалася донья Адріана, яка саме простягла лейтенантові пачку сигарет «Інка», а той вхопив її за руку. — Лапай свою служницю, безсоромнику, а не заміжню жінку і матір сімейства.
Лейтенант відпустив її, щоб припалити сигарету, і злість доньї Адріани вляглася. Так було завжди: вона спалахувала, як сірник, від залицянь, проте це їй, певно, подобалось. «Всі вони трохи шльондри», — похмуро подумав Літума.
— В містечку тільки й мови про це, — озвалася донья Адріана. — Я тут народилася, і ніколи в Таларі нікого не вбивали так жорстоко. Тут люди вбивають одне одного по-божеськи і в чесному двобої, як справжні чоловіки. Але щоб так розпинати і мордувати людину — ніколи. А ви байдикуєте. Ганьба!
— Ми не байдикуємо, матусю, — заперечив лейтенант Сільва. — Але полковник Міндреау не сприяє нам. Не дає допитати приятелів Паломіно Молеро. А вони мусять щось знати. Ми через нього блукаємо манівцями. Але рано чи пізно все випливе.
— Бідолашна його мати, — зітхнула донья Адріана. — Полковник Міндреау вважає себе володарем світу, досить лише глянути на нього, коли він з'являється під ручку зі своєю донькою. Не привітається й не гляне. А вона ще гірша. Отака пиха!
Ще не було восьмої, а вже припікало. Золотаве проміння пробивалося крізь рядюжку, проникало крізь шпарини в бамбуку й дахові. Шинок наче простромили ці світлі списи, і в них кружляли порошинки й десятки мух. На вулиці не було людно. Літума чув неголосний плюскіт прибою, хлюпотіння хвиль. Море було поряд, і повітря пахло ним. То був міцний і приємний запах, проте підступний, бо навіював згадку про чисті пляжі й прозорі води, а море біля Талари було в нафтових плямах та бруді з кораблів, що швартувалися в порту.