Чекати довелося досить довго, перш ніж полковник Міндреау запросив їх до свого кабінету. Літума проходив повз офіцерів та курсантів і думав: «Дехто з них знає правду, дідько їх би взяв!»
— Проходьте, — кинув полковник з-за письмового столу.
Вони цокнули підборами на порозі і пройшли на середину кабінету. На столі побачили перуанський прапорець, календар, записник, текст з документами, олівці й кілька фотографій дочки полковника Міндреау з батьком або самої. То була дівчина з довгастим зухвалим личком, вкрай серйозна. Все було в ідеальному порядку, як і шафи, дипломи й велика карта Перу, на тлі якої вирізнявся силует командира авіабази. Полковник Міндреау був невисокий на зріст, кремезний і з залисинами, що тяглися від обох скронь до тімені, і сивуватими, ретельно підстриженими вусиками. Він справляв таке ж враження охайності, як і його письмовий стіл. В погляді сірих холодних очиць не було й натяку на доброзичливість.
— Чим можу служити? — мовив ввічливо, всупереч крижаному виразу обличчя.
— Ми знову до вас з приводу вбивства Паломіно Молеро, — шанобливо відповів лейтенант. — Просимо вашого сприяння, пане полковнику.
— А хіба я не сприяю? — В голосі полковника вчувалися глузливі нотки. — Хіба не ви були в цьому кабінеті три дні тому? Якщо ви загубили довідку, яку я дав, то в мене є копія.
Він швидко розкрив теку перед собою, витяг якийсь папірець і забубонів:
«Молеро Санчес, Паломіно. Народився в П'юрі 13 лютого 1936 року, законнонароджений син доньї Асунта Санчес і дона Теофіло Молеро, небіжчика. Освіта початкова закінчена і середня неповна — три з половиною роки навчався в державному коледжі Сан-Мігель у П'юрі. Вписаний до підрозділу в 1953 році. Розпочав службу на авіабазі в Таларі 1954 року в третій роті, де під командуванням лейтенанта Адольфо Капріати пройшов підготовку разом з іншими новобранцями. Зник з території бази в ніч з 23 на 24 березня, не повернувшись до роти після вільного дня. Оголошений дезертиром, про що подано рапорт у відповідні інстанції».
Полковник відкашлявся й глянув на лейтенанта Сільву:
— Хочете копію?
«Чому ти нас ненавидиш, — подумав Літума. — І чому ти такий деспот, трясця твоїй матері?»
— Не треба, пане полковнику, — всміхнувся лейтенант. — Довідка в нас є.
— Тоді в чому справа? — нетерпляче насупився полковник. — В чому я повинен вам сприяти? У довідці сказано все, що нам відомо про Паломіно Молеро. Я особисто розмовляв з офіцерами, унтер-офіцерами та солдатами його роти. Ніхто не бачив і ніхто не знає, хто й чому міг його вбити. Моє начальство одержало детальну інформацію й задоволене нею. А ви, схоже, ні. Що ж, це ваш клопіт. Особовий склад бази нічим не заплямлений тут, і в нас більше нічого з'ясовувати. Він був відлюдьком, ні з ким не приятелював, нікому не звірявся. І навряд чи мав на базі друзів або ворогів. До занять, як свідчать рапорти, ставився не дуже ревно. Можливо, тому й дезертирував. Шукайте поза базою, з'ясовуйте, хто знав його в містечку, з ким він зустрічався після втечі і до вбивства. А тут ви гаєте час, лейтенанте. Я ж собі не можу дозволити таку розкіш.
Чи злякає лейтенанта непоступливий безапеляційний тон полковника Міндреау? Чи змусить його відступити? Проте Літума побачив, що його начальник незворушний.
— Ми не потурбували б вас без достатніх підстав, пане полковнику. — Лейтенант стояв виструнчений, але промовляв спокійно.
Сірі очиці полковника кліпнули, губи ворухнула подоба посмішки: