— З цього й слід було почати.
— Поліцейський Літума з'ясував дещо в П'юрі, пане полковнику.
Літумі здалося, що командир авіабази побагровів. Збентеження охопило Літуму, і він подумав, що не доповість, як слід, такій непривітній особі. Однак заговорив, трохи затинаючись. Розповів, що в П'юрі довідався, що Паломіно Молеро мав звільнення від військової служби, але пішов на неї, бо, як признався матері, залишити місто було для нього питанням життя або смерті.
Він умовк. Чи слухав його полковник, що ніби невдоволено й водночас розчулено розглядав доччину фотографію на тлі дюн і ріжкових дерев? Потім кинув погляд на Літуму:
— Тобто як це — життя чи смерті?
— Сподіваємось, він це пояснив тут, коли з'явився, — втрутився лейтенант. — Може, він казав комусь, чому так раптово мусив залишити П'юру.
«Лейтенант вдає з себе простака чи полковник і його вивів з рівноваги?»
Командир авіабази втупився очима в офіцера, наче підраховував прищики на його обличчі. Від того погляду лейтенант Сільва мав би спаленіти, проте він не збентежився і незворушно чекав, що скаже полковник.
— А вам не здається, що якби ми це знали, то зазначили б у довідці? — проказав той роздільно, наче його співрозмовники не розуміли мови чи були нетямкуваті. — Ви не подумали, що якби ми на базі знали, що хтось переслідує Паломіно Молеро й погрожує йому, то негайно сповістили б куди слід?
Він умовк, бо неподалік заревів літак. Гул наростав, і Літума вирішив, що зараз у нього полопають перетинки. Однак затулити вуха не наважився.
— Поліцейський Літума з'ясував іще дещо, пане полковнику, — мовив лейтенант, коли гул трохи стих. Сільва був незворушний, наче й не чув запитання полковника.
— Он як! — втупився той у Літуму. — А що саме?
Літума спершу прокашлявся, бо глузливий вираз полковника спантеличував його.
— Паломіно Молеро був закоханий, — пробурмотів нарешті. — І, схоже…
— Чого ви затинаєтесь? — перебив його полковник. — Що з вами?
— Кохання це було не зовсім законним, — промимрив Літума. — Можливо, тому він і втік із П'юри. Тобто, я маю на увазі…
Полковник хмурнішав, і Літума розгублено вмовк. Перед зустріччю з полковником його висновки здавалися йому переконливими; та й лейтенант запевнив, що вони й справді вагомі. А тепер, коли бачив перед собою скептичне, глузливе обличчя командира авіабази, він став почуватися невпевнено і навіть соромився своїх здогадів.
— Тобто, пане полковнику, могло статися, що ревнивий чоловік застукав Паломіно Молеро на гарячому і пригрозив помститися, — прийшов на допомогу лейтенант Сільва. — Ось чому хлопець і вирішив призватися в армію.
Полковник замислено вислухав їх. «Якої ще капості слід сподіватися від нього?» — подумав Літума.
— І хто ж цей ревнивець? — озвався він нарешті.
— Саме це нас і цікавить, — відповів лейтенант Сільва. — Якщо ми взнаємо це, то взнаємо багато чого.
— І ви гадаєте, що я в курсі любовних пригод сотень унтер-офіцерів та солдатів авіабази? — знову прокарбував слова полковник Міндреау.
— Можливо, не ви особисто, пане полковнику, — чемно мовив лейтенант. — Однак ми подумали, а раптом на базі хтось знає. Товариш Паломіно Молеро по казармі, чи інструктор, чи хтось інший…
— Ніхто нічого не знає про приватне життя Паломіно Молеро, — перебив його полковник: — Я особисто з'ясовував. Він був відлюдьком, нікого в свої справи не втаємничував. Про це зазначено і в довідці!
Літума бачив: полковникові начхати, що сталося з Паломіно. Ні минулого разу, ні зараз злочин не сколихнув його почуттів. Він ставився до солдата як до порожнього місця, з неприхованим презирством. Невже тому, що за кілька днів до смерті той зник? Полковник був людиною антипатичною, нечуваної суворості і просто таки маніакально дотримувався статуту. Оскільки казармене життя, поза сумнівом, остобісіло хлопцеві, він дав ногам знати, і полковник мав його за злочинця. Певно, ще й гадав, що дезертир і заслуговує того, що з ним сталося.
— Бачите, пане полковнику, є підозра, що Паломіно Молеро мав любовний зв'язок з якоюсь жінкою на авіабазі, — почув Літума голос лейтенанта Сільви.
І відразу завважив, як бліді, гладко виголені щоки полковника беруться плямами. Його обличчя спохмурніло й спалахнуло. Однак не встиг нічого сказати, бо двері раптом відчинилися і при тьмяному коридорному світлі Літума побачив на порозі дівчину з фотографій. Вона була ще тендітніша, ніж на знімках, кучерява, з короткою стрижкою і примхливо задертим носиком. Стояла в білій блузці, синій спідничці, тенісних тапочках і ніби перейнята кепським настроєм свого татуся.