Дешіл Хемметт
ХУДИЙ
Роман
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Художнє оформлення І.А. БУГОСЛАВСЬКОЇ
Перекладено за виданням: Hemmett D. Thin man — Moscow. Raduga Publshers, 1985.
Ліліан
Я саме сидів за стойкою дешевого ресторанчика на П'ятдесят другій стріт, чекаючи, поки Нора прикупиться на новорічне свято, коли з-за одного із столиків підвелася дівчина і, покинувши своїх сусідів, рушила до мене. Білява, маленького зросту, в блідо-голубій спортивній сукні, вродлива і струнка.
— Ви Нік Чарлз? — спитала вона.
— Так, — підтвердив я.
— Дороті Уайнент, — простягла вона руку. — Мене ви, певно, не пам'ятаєте, одначе мусите пам'ятати мого батька, Клайда Уайнента. Ви…
— Ну, звичайно, — погодився я. — Тепер і тебе пригадав, у ті часи тобі було років дванадцять-тринадцять, вірно?
— Так, вісім років тому. Скажіть, а чи пригадуєте ви історії, які мені розповідали? То все була правда?
— Звичайно, ні. Як справи у батька?
— Я збиралася вас розпитати про це, — всміхнулася дівчина. — Ви ж бо знаєте, моя мати з ним розлучилась, і відтоді ми про нього не чули, за винятком повідомлень у пресі про його екстравагантні вихватки. А ви з ним бачились?
Моя склянка давно спорожніла. Я спитав дівчину, що вона питиме, й, почувши: шотландське віскі з содовою, замовив дві порції, а тоді відповів:
— Ні, не бачився. Я жив у Сан-Франціско.
— Я б хотіла з ним зустрітись, — пояснила дівчина. — Мати зчинить лемент, як дізнається, одначе я б хотіла його побачити.
— Що ж заважає?
— Він не буває на Ріверсайд-драйв, де ми живемо, і його прізвища нема ні в телефонному, ні в адресному довідниках.
— То зв'яжися з його адвокатом, — запропонував я.
— А хто він? — проясніла вона обличчям.
— Його прізвище було Мак… такий-то… Маколей, здається. Так, Герберт Маколей. Працював у «Будинку Зінгера».
— Дайте-но мені п'ять центів, — попросила дівчина і пішла до телефону. Невдовзі повернулася з радісною усмішкою. — Розшукала, його контора зараз майже на розі П'ятої авеню.
— Твого батька?
— Адвоката. Він сказав, що батька зараз нема в місті. Але я з ним обов'язково зустрінусь. — Вона підняла склянку. — За об'єднання сім'ї. Розумієте, хто…
Аста підстрибнула і стала на задні лапи, впершись передніми мені в живіт. Нора, утримуючи собаку на повідку, повідомила:
— Сьогодні вона достоту порозважалась! Звалила столик з ялинковими прикрасами в крамниці «Лорд енд Тейлор», налякала до непритомності якусь гладуху в універмазі «Сакс», облизавши їй ногу, примусила трьох поліцейських погладити себе.
— Моя дружина, — відрекомендував я. — А це Дороті Уайнент. Її батько колись був моїм клієнтом, в той час я знав Дороті довготелесим підлітком. Гарний чолов'яга, але з привітом.
— Тоді я була просто ним зачарована, — повідомила Дороті, кивнувши в мій бік. — Справжній живий детектив! Я бігала за ним хвостиком і благала розповідати, розповідати. Він безсоромно брехав, а я вірила кожному його слову.
— У тебе втомленим вигляд, Норо, — зауважив я.
— Набігалась. Давай-но десь сядемо.
Дороті Уайнент сказала, що мусить повертатися до свого столика. Вона потисла руку Норі: ми повинні прийти до них на коктейль, вони живуть у готелі «Котленді», її мати носить зараз прізвище Йоргенсен. Ми б теж були раді її бачити, хай приходить до нас у готель «Номенді», ми пробудемо п Нью-Йорку ще тижнів: ю дня, Дороті поплескала на прощання собаку.
— Гарненька дівчина, — скапала Нора, коли ми знайшли вільний столик.
— На любителя.
— То у тебе є улюблений жіночий тип? — вишкірилась дружина.
— Лише твій, люба, — довгі брюнетки з гостреньким підборіддям.
— А як же та рудоволоска, з якою ти загубився вчора у Квінів?
— Пусте! — відмахнувся я. — Вона просто хотіла показати мені французькі гравюри.
Наступного ранку мені зателефонував Герберт Маколей:
— Алло! Якби не Дороті Уайнент, я б і не дізнався, що ти знову в Нью-Йорку. Може, поснідаємо разом?
— А котра година?
— О пів на дванадцяту. Я що — розбудив тебе?
— Так, — зізнався я, — але байдуже. Приходь до нас на ленч. Голова розколюється з похмілля, і нема сил рухатись… Окей, скажімо, о першій.