— Що ж ти їй сказала?
— Я не могла сказати нічого. Навіть… про Кріса. Нічого не могла.
— А він теж був присутній?
— Так.
— І дозволив їй тебе мордувати?
— Та він… ніколи не суперечить їй.
— Норо, бога ради, — звернувся я до дружини, — дай нам щось випити.
— Так-так, — погодилась Нора, підняла пальто Дороті, повісила його на спинку стільця і рушила до комірчини.
— Ніку, прошу, дозвольте мені залишитись, — проканючила Дороті. — Слово честі, я не буду для вас тягарем, ви ж самі радили мені втекти від них. Згадайте. А мені тепер нема куди йти. Я вас прошу.
— Не переймайся так. Треба все обмізкувати. Ти ж бо знаєш, я не менш за тебе боюся Мімі. Що, на її думку, ти могла мені розповісти такого?
— Вона, певно, знає… дещо пов'язане з убивством і гадає, що мені це теж відомо… Але присягаюся, Ніку, я нічого не знаю!
— І за це спасибі, — зітхнув я. — А втім, сестрице, дещо ти таки знаєш, і саме з цього ми почнемо. Тільки цур, бути чесною — інакше не граємо.
Вона ворухнулась, ніби притискаючи руку до серця.
— Обіцяю.
— От і чудово. А тепер вип'ємо. — Ми взяли склянки у Нори. — Отже, ти мусила їй щось сказати, щоб піти.
— Ні! Я нічого не сказала. Вона, мабуть, і досі не знає, що мене нема в кімнаті.
— Цього нам тільки не вистачало.
— Невже ви примусите мене повернутись? — заплакала вона.
— Дитина більше не витримає такого лупня, Ніку, — озвалася Нора.
— Тихо-тихо, — підняв я руку. — Не знаю. Я от що подумав: якщо ми підемо на обід, то, може, краще, щоб Мімі не знала…
Дороті з жахом виторопила на мене очі, а Нора зауважила:
— Я й не думала, що ти після всього потягнеш мене туди.
— Але мама не чекає вас! — швидко втрутилася Дороті. — Навіть не знаю, чи буде вона вдома. Газети повідомили, що ви присмерті. Вона й гадки не має, що ви можете прийти.
— Тим краще, — зазначив я. — Це буде сюрпризом.
Вона наблизила до мене пополотніле обличчя, проливши від хвилювання віскі на мій рукав.
— Не ходіть! Вам не можна зараз. Послухайте мене. Послухайте Нору. Вам не можна йти! — Бліда як крейда, вона обернулася до Нори. — Хіба не так? Ну, скажіть!
Нора, уп'явшись у мене чорними очима, проказала:
— Заспокойся, Дороті. Він сам знає, що краще. Який твій план, Ніку?
— Ще надто розпливчастий, — скривився я. — Якщо хочеш, щоб Дороті лишилася тут, нехай. Думаю, вони спокійно заснуть з Астою. Але в усьому іншому дай мені змогу діяти самостійно. Я поки не знаю, що робитиму напевне, бо ніяк не ухоплю події за хвіст. Тож мушу в усьому розібратися. Самостійно.
— Ми не заважатимемо, — запевнила Дороті. — Правда, Норо?
Нора мовчки стежила за мною.
— Звідки ти взяла пістолет? — спитав я у Дороті. — Тільки цього разу без байок.
Вона облизала губи, спалахнула і прочистила горлянку.
— Май на увазі, — пригрозив я, — почнеш знову брехати, я відразу подзвоню Мімі, щоб вона приїхала за тобою.
— Та хай вона вже скаже, — зауважила Нора.
Дороті знову прокашлялась:
— Можна… можна я розповім історію, яка трапилась зі мною в дитинстві?
— Вона пов'язана з пістолетом?
— Не зовсім. Але допоможе вам зрозуміти, чому я…
— Не зараз. Іншим разом. Де ти роздобула зброю?
— Дозвольте мені розповісти, прошу, — похнюпилась вона.
— Де ти роздобула зброю?
— У одного чоловіка в барі, — ледь чутно прошепотіла дівчина.
— Ну, зрештою ми почули правду, — оголосив я. Нора похмуро похитала головою. — Гаразд, припустимо. В якому барі?
— Не знаю, — скинула голову Дороті. — Десь на Десятій авеню, здасться. Ваш приятель, містер Квін, мусить знати. Це він повів мене туди.
— Ти з ним здибалась, вийшовши від нас того вечора?
— Так.
— Випадково, гадаю?
Вона поглянула на мене з докором.
— Я кажу вам правду, Піку. Я домовилася з ним про зустріч у ресторанчику «Пальме-клаб». Він написав мені адресу. Розпрощавшись з нами та Норою, я з ним зустрілася там, і ми стали блукати з бару в бар, доки завіялись до того, де я придбала пістолет. О, то справжнє кубло! Спитайте у Квіна, якщо не вірите.
— Це він купив тобі пістолет?
— Ні. Він узагалі до цього непричетний, бо заснув, схилившись на стіл. Там я його і залишила — мені сказали, щоб я не турбувалась, його відвезуть додому.